Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

Уряд об’явив мобілізацію, але до війська ніхто не йшов – війни проголошено не було. Коли навіть ЙОГО вразили звіти командирів з фронту, ВІН особисто ходив разом з отаманами Осецьким та Грековим до Винниченка. ВІН намагався переконати голову уряду в необхідності об’явлення війни. Відповідь ЙОГО убила. Не поворушивши вухом, «товариш Володя» заявив: «Як треба воювати – то воюйте собі».

Ця людина так і не збагнула, що війна потребує мобілізації сил усієї держави! Війну об’явили лише 16 січня. Чернігів, Харків і Суми були вже втрачені.

Об’явити війну – не штука, а як зібрати до війська громадян, яких щойно підняли на повстання під гаслами не ходити до війська? Директорія видала закон, яким обіцяла сім десятин землі кожному, хто піде воювати – але після війни. Сільська голота не поворушилася – більшовики їй обіцяли землю зразу ж і задурно.

Що ВІН міг зробити у такій ситуації? Тільки свідомо брехати своїм підлеглим про допомогу Антанти, аби уникнути паніки та заколотів. Так само, як перед тим гетьманська адміністрація, ВІН розповідав буцімто до кінця добігають переговори з французами і «Країни згоди» от-от прийдуть до Києва з танками, літаками та фіолетовим випромінюванням. Це була чистенька брехня – генерал Греков щойно повернувся з Одеси і доповів, що французів там до прикрого мало. Франція відкидала можливість будь-яких переговорів з Директорією і наголошувала на непохитності угоди з царською Росією, від імені якої виступала нині Добровольча армія Денікіна. Греков нагадував їм про переговори з представниками гетьмана. Французи у відповідь жадали федерації України з Росією у будь-якій формі.

Як після повалення гетьмана виходити до людей з таким?..

У приватних бесідах французи натякали, що їхня позиція може змінитися, якщо від влади в Україні буде усунуто Володимира Винниченка, якого вони вважали більшовиком та германофілом. «Товариш Володя» мусив піти. А кому натомість опановувати владу? Очевидно – тому хто мав за собою силу.

ВІН глумливо посміхнувся. ЙОГО мрія нарешті здійснювалася. Не для того ВІН валив монарха Скоропадського, аби віддати владу романтикам на кшталт Шаповала, Швеця чи Порша. Керувати Україною мусив хтось один. І цим одним мав бути ВІН.

Час було радіти. Але радощі псували дуже погані новини.

Більшовики такою не були – ВІН був переконаний, що їхній прихід закінчиться так само, як і попередній. Антанта пручалася, мов дівча на вечорницях, але рано чи пізно вона мусила почати з Україною переговори і допомогти військом. ВІН знав – в «Країнах згоди» ситуація коливалася на межі голоду, а Україна мала на руках врожай 1918 року, ще не проданий Скоропадським німцям. До того ж за кілька місяців під більшовиками від селянських повстань мала земля запалати. ВІН знав свій народ. Продзагонів та комісарський терор українці не терпітимуть. Ленінці підуть. А що залишиться ЙОМУ потому?

А залишиться ЙОМУ опір партії хліборобів-демократів. Її лідерів – Шемета, Міхновського та Донцова – ВІН знав ще за царату, і ЙОГО до нестями дратувало, що хлібороби у своїх міркуваннях постійно виявлялися правими. Вони виступали за збереження гетьманського адміністративного апарату та проти комбідів – і комбіди справді поруйнували владу на місцях. Хлібороби ніколи не довіряли більшовикам – і більшовики напали на Україну. Хлібороби наполягали, що битися за державу здатен тільки хазяїн, який має, що втрачати, – і таки справді, діти куркулів з гетьманських сердюків перейшли на службу до Січових стрільців, а бідніші, яких улещувала Директорія, призову уникали. А якщо не уникали, то лише розхитували дисципліну у військах.

На додачу – Шемет запропонував ЙОМУ поповнити військо членами їхньої партії, подейкував про пару десятків тисяч. Цього тільки бракувало! Ситуація була скажена, і Директорія шалено потребувала поповнення, але хлібороби!.. Гречкосії та свинопаси, які лише вісім місяців тому привели до влади Скоропадського!..

Думки пронизали ЙОГО, мов електричний струм. Міхновський у Кременчуці! Шемет пропонував ЙОМУ кілька десятків хліборобів у поповнення! Ну звісно ж! Хлібороби вирішили запропонувати своє поповнення Болбочану.

ЙОГО кинуло у піт. Болбочан міг отримати кілька десятків тисяч багнетів, кожен з яких ні в гріш не ставив соціалістів з Директорії. Таких сил не мав навіть Скоропадський у квітні 18-го.

Болбочан на диво довго тримався. Над запорожцями наче ворожка поворожила – вони не відали ніякої паніки та непослуху. Другий місяць практично без поповнення та відпочинку вони не вилазили з боїв. Повільний відступ до Полтави і далі до Дніпра змусив горлорізів Троцького призупинити наступ на інших ділянках фронту. Більшовики кидали проти Болбочана нові сили. А запорожцям немов чортяка шепотів – спокійно та діловито вони рили землю, створювали нові пастки і завдавали червоним нових й нових втрат.