Болбочан слухав вельми уважно. Коли лідер хліборобів закінчив, командувач стиснув рукою коротку борідку і помружив лоба. З-за дверей долинув грюкіт козацьких чобіт і різкі слова команди. Болбочан поклав на стіл долоню.
– Я нічим не можу вам заперечити, Миколо Івановичу, – командувач казав спокійно, навіть байдуже. – Я чудово знаю ціну нашій нинішній владі. На жаль – іншої влади я не маю. Не можу зараз я сказати ніякого слова. Мої частини знесилені боями. В окремих полках у мене лишилося по двісті багнетів. Військо потребує передишки. Я не маю, ким поповнювати частини, кадри, які шле Директорія – негідні. Потрібно місяць ганяти їх в казармах під кийком лютого підстаршини, перш ніж посилати в бій.
Міхновський знову заплющив очі. Казав він, немов перебуваючи у гіпнозі.
– Я привіз вам поповнення. Якщо зараз ми дійдемо згоди – три тисячі людей прибудуть до вас за тиждень. Протягом ще трьох ви отримаєте сорок тисяч добровольців.
Отаман Болбочан присвиснув від подиву:
– Звідкіля стільки? Хто ці люди?
– Члени нашої партії, їхні родичі та співчуваючі, – відповів хлібороб. – Сільські хазяї-куркулі. Вони мають, що втрачати. Це не ті шмаркачі, що їх надсилає вам Директорія, це – дійшлі, здорові, потерті життям мужики. Серед них чимало ветеранів Німецької війни. Беріть їх.
Командувач посміхнувся. Поглянув у стелю. Покрутив у пальцях олівець.
– Ви пропонуєте мені людей більше, ніж я маю зараз у всій Лівобережній групі, – Болбочан казав твердо, дозуючи кожне слово. – Гаразд, я знайду, у що їх одягнути та чим озброїти. Упевнений – ці люди будуть дивовижно стійкі до абракадабри соціалістів. Але! – Погляд командувача став гострим мов багнет. – Пане Міхновський, я чудово розумію наслідки подібного кроку. На цих козаків керівники вашої партії матимуть вплив не менший за моїх старшин. Ба-більше, якщо за місяць ви скомандуєте цим людям – «На Київ!», мої слова для них не важитимуть і трьох копійок.
Неозброєним оком було видно, наскільки важко було лідерові хліборобів розплющити очі та заговорити.
– Пане командувачу, я знаю вас як палкого і незламного патріота. Я не повірю, що за цих умов ви станете корчити з себе царського офіцера і доводити мені, що ви байдужі до політики. Подивіться навколо! Погляньте, на що перетворили ці потвори нашу країну. Невже ви будете берегти їм вірність?
Болбочан посміхнувся.
– Ви пропонуєте мені долучитися до заколоту проти Петлюри?
– А хоч би й так, – відповів Міхновський. – Але спершу треба відбитися від більшовиків. Це ми зробимо разом. А коли ворога буде знищено – ми разом дамо раду державі. Петлюра може опертися лише на Січових стрільців – але галичани не стануть воювати проти запорожців. Разом ми переможемо. Потрібно слово війська, а військо потребує ватажка. Ви – найкраща фігура.
– І ви гадаєте, я погоджуся очолити виступ проти влади?
– Маєте вибір, – буркнув хлібороб. – Держава потребує сильної армії і очолити її мусить людина, здатна заохотити до служби професіоналів. Ми профани у питаннях війська, але знаємося на урядуванні, ви ж – фаховий військовий. Давайте доповнимо одне одного.
Болбочан випростався і підійшов до вікна. Поглянув.
– Як ви збираєтеся встановлювати лад?
– Потрібна військова диктатура, – твердо відповів Міхновський. – Треба розігнати комбіди і припинити бузувірські соціалістичні експерименти над країною. Соціалістів, есерів, боротьбистів та ленінців до влади пускати категорично не можна: їхня ідеологія – то отрута, ще гірша за чорносотенство. Треба повертатися до моделі держави, започаткованої гетьманом, але без єдинонеділимщиків. Гетьман припустився помилки, коли пустив до влади професіоналів, знехтувавши їхніми політичними переконаннями – нам доведеться цю помилку виправляти. Треба відновити право приватної власності. Потрібно влади на місцях. Працювати в установах повинні фахові чиновники, не ворожі Україні.
– Ви пропонуєте реставрацію гетьманства?
Міхновський безсило заплющив очі.
– Ім’я Павла Скоропадського нині настільки виваляне в багні, що повернути його на владу я не бачу можливості. Керувати країною будемо ми з вами. Але передусім маємо відбитися від більшовиків.
Болбочан стояв нерухомий. З коридору долинало стрекотіння друкарської машинки. У сонячному промені осідав пил. Пауза тяглася неймовірно довго, і здавалося, що Міхновський заснув на стільці.
– Скільки часу вам треба, аби запустити процес прибуття добровольців? – голос командувача вивів Міхновського із забуття.
Читать дальше