Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

І буря урвалася.

Вітер заслаб і сніг посипав на землю рівно та повільно. Напівсонні вони лежали під ковдрою. Жагучий танок кохання захопив їх до безтями, випив сили та занурив у солодку втому. Оновлення потребувало часу.

Він полоскотав їй стегно. Вона коротко поглянула у відповідь і несподівано повернулася до нього спиною. Прилинув. Обійняв за плечі.

– Скажи, що це не просто так, – промовила вона. У її голосі стояло благання.

– Тобто?

– Скажи, що це не на один раз, – вона повернула обличчя до нього. В її оці він побачив сльозу. – Що це не так – погратися й покинути. Що я – не приз.

Він любляче посміхнувся і ніжно поцілував її оголене плече.

– Звісно, це не просто так. Нікуди я від тебе не втечу. Сидітиму, аж поки сама не проженеш.

– Чому?

– Хіба це складно? Я люблю тебе.

Вона сховала обличчя у складках ковдри.

– Скажи це ще раз.

– Я люблю тебе.

– Ще!

Він посміхнувся.

– Люблю-люблю-люблю-люблю-люблю.

Вона перекинулася на спину обличчям до нього. Торкнулася щоки.

– Кажи мені це завжди. Зрозумів? Постійно мені про це нагадуй. Я так хочу.

*

Архипич розкусив його вже наступного дня.

Життя враз змінилося. Старшини кепкували з його задоволеної пики, дівчата-машиністки грайливо переморгувалися в його присутності, і навіть отаман булави дивізії під час наради у відповідь на ремство щодо зажуреного настрою старшин відповів: «У сотника Горача оно навчайтеся, як з нудьгою боротися».

Чорні Шлики передавали Тетяні привіти за кожної зустрічі. Дядько Охрім, здобувши прочухана, буркнув у відповідь: «Командир-п’яниця кращий за командира-залицяльника». Про підлеглих – годі й згадувати. У той самий день коли розвідницька чота перед ним страшенно провинилася, Артем знайшов на столі розкішний букет, складений частково з ялинкових гілок, а частково – із сушених квітів.

Але все це були дрібниці. Старшини проміж себе завжди кепкували з тих, кому раптом пощастило у карти, по службі чи у коханні – завдяки цьому молоді хлопці на війні твердо тримали свій глузд від завертання на розум. Артем на це майже не звертав уваги. Він жив одним. Серед щоденних клопотів з постачанням команди та звітами про рейди в тил противника він із нетерпінням чекав на вечір, аби знову побачити її.

Обстановка на фронті сприяла – він нікуди не виїздив. Розвідники раз до разу приносили вісті, що більшовики виснажені та втомлені, скажено потребують поповнення і що командування більшовицької дивізії відверто саботує накази про наступ – червоні не хотіли підніматися в бій «протів запарог».

Сталося нечуване – Артем відправив на завдання свого заступника.

Тетяну він зустрічав біля булави. Вони долали пішки десятки кілометрів, балакали про те, про се. У темних закутках він схилявся і ловив її губи. Інколи випадала нагода побути самим-удвох у когось на помешканні. Тоді зранку він проводив її до самої служби.

Веселий і безтурботний, Артем забіг до вокзалу, аби узгодити порядок прийому своїх розвідників. Задоволений, він крокував до паркану, де прив’язав коня. Вусатий чоловік у селянський киреї впав йому в очі краєчком і був би зразу забувся – але пам’ять заголосила, мов баба на пожежі. Артем озирнувся. Він не міг помилитися: в компанії кількох чоловіків явно селянської зовнішності похитуючись крокував…

– Пане Міхновський? Це ви? – Артем сам завважив настільки здивованим звучав його голос.

Лідер хліборобів повернувся до нього:

– Сотник? Сам Бог вас нам посилає. Мені треба вашого командувача. Негайно!

Микола Міхновський спалий з тіла та спітнілий, вмостився на стілець біля самих дверей. Отаману Болбочану доводилося гукати через весь кабінет, але від пропозиції сісти за стіл лідер хліборобів відмовився категорично.

– Вам не можна наближатися до мене. Ця подорож вже обійшлася мені надто дорого. Ми сподівалися потрапити до вас у Полтаві, але застали тільки вихід ваших останніх загонів. Довелося добиратися в колоні біженців. Я підхопив тиф.

Міхновський заплющив очі і якийсь час сидів нерухомо, немов збирався з думками. Його лихоманило.

– Пане Миколо, може вам краще відпочити? – спитав Болбочан. – Поговоримо пізніше.

– Ні, зараз. Навідпочивалися вже, – категорично заперечив Міхновський. – Справу, з якою я до вас приїхав відкладати не можна. Пане отамане, ви щодня бачите, як ваші хлопчаки гинуть під кулями та багнетами. Ви чудово розумієте причину цього. Владу в Україні захопили бовдури і паралітики. За неповний місяць вони поруйнували геть усе те, що гетьман створював майже рік. Влади на місцях нема. Країна нездатна провести мобілізацію та забезпечити військо. Нас трощить безжальний ворог. Країна гине. Вже очевидно – державу не можна побудувати із соціалістами. Слово мусить сказати військо.