Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

– Треба пустити моїх людей на телеграф, – відповів хлібороб. – Вони дадуть сигнал потрібним людям. Хлібороби вирушать до вказаного пункту збору. Навіть з того боку фронту прийдуть.

– Добре, – відповів Болбочан. – Шкода, не можу простягнути вам руки, але ви маєте знати: я повністю згоден з вашими планами і цілковито до вас долучаюся. Але мушу трохи прояснити вам обстановку.

Міхновський ловив кожне його слово.

– Час на переформування частин ми, на щастя, маємо, – Болбочан всівся за стіл і склав перед собою руки. – Під Полтавою більшовики зазнали таких втрат, що з окопів носа не сунуть. Так триватиме ще кілька тижнів. Тил в зоні дії моїх частин зараз ми впорядковуємо самі – на Директорію марно сподіватися. Головна булава війська щойно усунула мене з посади командувача Лівобережної групи і призначила полковника Коновальця, але реально фронтом ще й досі керують мої старшини. Конфлікту з Директорією не уникнути – їхні накази суперечать вже просто здоровому глуздові. Але й формувати частини з ваших людей треба без шуму. Розгортання нових частин безумовно викличе паніку у Києві. І не тільки. Я командую Лівобережною групою, але існують ще й інші. Розгортання нових частин швидко помітять і намагатимуться перекидати наші полки на інші ділянки фронту. Діяти треба узгоджено з іншими командувачами, а бажано – ще й зі старшинами Головного штабу.

– Ваші наради з командувачами інших частин обов’язково помітить Директорія, – зауважив Міхновський.

Болбочан посміхнувся:

– Післязавтра у Києві відкривається Трудовий конгрес. Прибудуть делегати з усієї України. Там будуть Коновалець, Гулий, Оскілко, Капустинський. Буде військовий міністр отаман Греков. Я знаю цих людей – вони явно збурені становищем в країні. Якщо вони нам просто не заважатимуть – нам все удасться. – Командувач підвівся і оперся руками о стіл. – Відпочивайте, відсипайтеся та одужуйте. Нам доведеться дуже багато працювати – вам і вашим однопартійцям. Зараз вас огляне лікар. Ваших людей нагодують, відведуть до лазні та поселять. Діяти почнемо, коли я повернуся з Києва.

*

Повідомлення вдарило ЙОГО, мов довбнею між очі.

Сотник Юліан Чайковський – найжахливіше страховисько всього білого офіцерства, що переховувалося в Києві, приніс телеграму від крайкому соціал-демократичної партії з Кременчука: у булаві Лівобережної групи бачили людину, дивовижно схожу на Миколу Міхновського. Начальник контррозвідки Осадчого корпусу галичанин Чайковський вирішив, що ця новина зацікавить ЙОГО.

Він не помилився.

Чого треба людям? Директорія дала можливість виїхати до Німеччини всім офіцерам гетьманського війська, взятим у полон під час боїв – а містом ширилися чутки про тисячі розстріляних чи то у печерах Лаври, чи то у байраках за містом. Виконавцем цієї розправи народний поговір зробив саме галичанина Чайковського. ВІН цих чуток не спростовував. Розповідають жаховиська – значить бояться. А якщо бояться – значить сидітимуть тихіше мишей.

І все ж таки Міхновський у Кременчуці – у штабі Болбочана. Навіщо?

ВІН перебрав в голові події останніх днів. Існувала одна гарна новина і безліч поганих. Гарна новина являла собою Акт злуки українських земель, який мав бути проголошений у день відкриття Трудового конгресу. Погані ж новини поділялися на просто погані і дуже погані.

Просто поганою новиною було те, що ніяких двадцяти тисяч галичан, про прихід яких ВІН розповідав військовим, на разі не було і бути не могло. Галичанам було не до Києва з Кременчуком. Західноукраїнська народна республіка вела виснажливі бої з поляками і вже втратила Львів. Які там двадцять тисяч? Галичани самі благали Київ про допомогу.

Другою просто поганою новиною були більшовики, які наближалися до Києва. Угоди, укладені «товаришем Володею» з Москвою, виявилися чистою фікцією. Підтвердилося, що на Україну наступали ніякі не повстанці-ленінці, а частини справжнісінької регулярної московсько-більшовицької армії.

Боронитися не було чим. Все сипалося з рук і руйнувалося на очах.

Директорія дала добро на створення по селах комітетів бідноти – але ті замість створити справді демократичні органи влади сіяли хаос та анархію. Директорія обкарнала панів та куркулів земельним законом на користь бідніших, а бідніші у відповідь зустрічали хлібом-сіллю більшовиків. ВІН зберіг загони отаманів, ЙОГО надію і опору під час протигетьманського повстання – тепер отамани уникали фронту або піднімали більшовицькі заколоти у тилу, як отаман Зелений у Трипіллі. Фронт тримався на штатних частинах, що залишилися у спадок від Скоропадського – запорожцях, сірожупанниках, чорноморцях та залишках гетьманських корпусів.