Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

– Чорні Шлики! Я знав, що Римський-Корсаков не мовчатиме! А це хто?

– Білі верхи на кубанках. Мазепинці! Ваші хлопці, пане сотнику.

– Сматрітє, я віжу сотнікав Авраменка і Горача.

Розстрільні наближалися чітко зімкнутими впорядкованими ланками. Палили в повітря. Щось злостиво кричали гайдамакам. За спиною розчинилися двері. Старшини озирнулися. Осавули командувача негайно встали стіною між командувачем і кремезним чоловіком у кожусі та шапці з червоним шликом.

– Болбочан! Годі дуркувати! – сотник Волох намагався говорити суворо, але не міг приховати тремтіння в голосі. – Зупини своїх горлорізів!

Старшини булави приєдналися до осавулів.

– Через труп наш пройдеш, пся крєв! – рикнув військовий старшина Гейденрайх.

– Через труп? Та це зараз. Мені як – самому впоратися чи хлопців покликати?

Волох вихопив маузер. Старшини притиснулися одне до одного.

– Ходи клич, паскудо, – глузливо кинув полковник Сільванський. – Постріляй нас тут. А потім мої хлопці дадуть раду вам. Вони уміють.

– Прєдставляю тібя в лапах значкавова Д’яченка, – зареготав полковник Парфенів. – Чьорнашличнікі за мєньшеє шкуру спускают. Інтірєсна, што ані прідумают для тібя?

Маузер в руці Волоха трясся так, немов вагон летів по горбах. Блідий ватажок гайдамаків свердлив їх скаженим поглядом, сповненими безсилої люті загнаного в кут пацюка. Його шал розбивався об холодний спокій старшин.

– Падлюки! Наволоч! Гаразд, ваша взяла! – Волох заверещав істерично, мов баба на базарі. – Але і я, хай йому чорт, не відступлюся. Зараз я піду до своїх хлопців і скомандую «Вогонь». Хочете бійки – буде вам бійка! А завтра всі газети Києва напишуть, як зрадники-запорожці влаштували розправу над героями-гайдамаками, і почнеться нова війна – між військом УНР і Запорізьким корпусом. Хочеш ти цього, Болбочан? Хочеш?

От воно що. Той, хто там, у Києві, віддавав накази Волоху, крові не боявся – йому була потрібна бійка з гайдамаками. Пояснювати можна що завгодно, але кров своїх…

Від цього не відмиєшся.

У свідомості пролетіли картини, одна жахливіша за іншу. Перебити гайдамаків. Битися з Січовими стрільцями. Винищити сірожупанників. Змусити до покори групу Гулого. Кидати у бій неспрацьоване і невпоряджене хліборобське поповнення. Відбити навалу більшовиків. І що у підсумку?

Або…

Командувач пройшов крізь групу своїх старшин і став перед Волохом. Це виглядало смішно. Вони обидва були невисокі на зріст. Інтелігентний чепурун проти крем’язня з мавпячою фігурою і квадратним обличчям. Болбочан у френчі та золотих погонах – Волох у кожусі та шапці зі шликом. Один з них зберігав спокій навіть під цівкою пістолета, а обвішаний зброєю інший – тремтів і бився в істериці.

– Ну то що ж ви? – ревів Волох. – Ходіть до вікон. Подивіться, як запорожці-мазепинці і запорожці-чорношличники почнуть різати запорожців-гайдамаків. Воно ж того варте, хіба не так?!

Командувач зробив крок.

– Пішов геть, слимак.

Волох відсахнувся. Командувач пройшов до виходу. Осавул хутко накинув йому на плечі шинель.

Протистояння було в розпалі. Бліді гайдамаки збилися в купу біля вагонів і ошкірилися багнетами. Мазепинці і чорношличники сунули звідусіль. Гриміла відбірна лайка. Чорношличники вимагали, аби гайдамаки пустили їх до вагону командувача, а ті у відповідь лаяли тих буржуями та панськими запроданцями.

Одного слова було достатньо, аби ділянка перед вагонами вкрилася трупами українських хлопців.

Тиша постала несподівано.

Командувач придивився. До нього були прикуті очі всіх – і мазепинців, чорношличників, і гайдамаків, і старшин булави. В одних очах стояла радість. В інших – напружена надія. Долі цих хлопців перебували зараз в його руках. Наперед вийшли значковий Дяченко, старшини мазепинців та сотники Авраменко і Горач.

Серце сповнилося гордістю за своїх хлопців. Командувач посміхнувся.

– Бачу, сильно зажурилися запорожці без свого батька-отамана. Ціную вашу турботу, панове, і дякую за участь. Але бійку наказую вам припинити. Мене заарештовано за наказом вищого командування армії УНР. Ви знаєте, опір законній владі – то бунт. Не треба нам цього.

Запорожці дивилися на свого командира, мов зачаровані. Посмішки зникли. На місце радості прийшла розгубленість.

– Пане командувачу, як же так? – не втримався сотник Авраменко.

– Не робіть цього, пане командувачу, це пастка, – твердо промовив сотник Горач. – Ці потвори не повернуть вас назад. Вони давно чекали нагоди по вас ударити. Ви розумієте, про що я.