Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

Лідер хліборобів затягнув вузол на мішку.

– От і виходить, сотнику. Один бореться за державу, інший – за себе. І все було б добре, але надворі війна. І для ворога що ми, що соціалісти, що гетьманці – один чорт. І може, вітав би я те, що вся влада концентрується в руках одної організації, якби не знав – не зможуть соціал-демократи встановити в державі лад і виграти війну. Не вміють вони.

Артем мовчки слідкував за сполохами багаття у печі.

– Де ж була зроблена помилка? Чому все так?

Надворі забрехав пес. У двері постукали. Артем прилинув до вікна і взявся за кобуру. Перевів дух. На дворі були не гайдамаки. Розвідник заспокоїв господиню хати, і та пішла відчиняти двері.

– Де була зроблена помилка, вас цікавить? – перепитав Міхновський. – Гарне запитання, пане сотнику. Я теж був би радий почути відповідь.

До хати увійшли троє чоловіків, з якими Міхновський днем раніше прийшов до булави Запорізького корпусу. Лідер хліборобів надягнув кожух.

– Дякую вам за попередження, – мовив він Артемові. – Помешкання ми знайдемо – допоможуть наші однопартійці. Тримайтеся.

Артем закутався в бурку і провів їх до воріт. Чотири фігури повільно розчинялися у сніговій хурделиці. Микола Міхновський пішов.

У ніч і у вічність.

В залі готелю, де містилися стаціонарні булави Лівобережної групи та Запорізького корпусу, від старшин було не пропхатися. Арешт командувача сколихнув усіх. Командири частин воліли знати з перших рук, що насправді сталося і що їм робити далі.

Промовляв комендант штабу групи сотник Авраменко:

– Частину старшин на нашу вимогу з-під варти звільнили. Командувач перебуває у своєму вагоні і наразі усім забезпечений. Завтра командування групи та корпусу хочуть везти до Києва.

– До Києва командувач не доїде, – похмуро зауважив Артем. – Я не можу розкрити усіх деталей, але ці інтриги сягають вищого керівництва країни. Дехто в Києві дуже хоче, аби командувач загинув дорогою під час нападу анархістів.

Старшини зашуміли. Слова Артема потрапили на родючий ґрунт. Посипали пропозиції:

– Нехай лишають командувача в Кременчуку!

– Гайдамаки оголили фронт – під суд Волоха!

– Піднімаємо козаків – і від гайдамаків духу не залишиться.

Сотник Авраменко постукав олівцем по склянці.

– От тільки бунту не треба, – в такі хвилини на привабливому обличчі коменданта булави чітко проступали чотири роки Німецької війни. – Не можна провокувати владу на звинувачення в непослуху. Пропоную всім таке. До Києва командувач поїде, але не сам. Ми теж складемо делегацію старшин. У Києві починається Трудовий конгрес – гайдамаки нам зірвали від’їзд. Маємо скористатися нагодою.

– Слушна думка, – підтримав Авраменка командир Богунського полку. – І зброю візьміть – карабіни, кулемети, гранати. А то час неспокійний – Зелений збунтувався, шинкарівці тилом блукають. Аби командувача нам не скривдили.

Делегацію зібрали швидко. За старшого поїхати мусив сотник Авраменко.

На ранок вісім старшин з карабінами і двома кулеметами Льюїса зібралися біля вокзалу. Дві запорізькі сотні, по одній від мазепинців та чорношличників, оточили півколом вокзал, але всередину не совалися. До вагонів командувача старшин провів один Артем.

– Не подобається мені все це, – казав комендант булави. – Дивися, теплушку якогось лиха причепили до потяга.

– Вантажтеся.

Та варто було старшинам сісти до вагону, як під вікнами з’явилася юрба обвішаних гранатами та кулеметними стрічками гайдамаків:

– Запорожці! Виходь. Потяг охоронятимемо ми.

– Це що за самоуправство? – спалахнув Авраменко. – Чий це наказ?

– Отамана Волоха.

Старшини перезирнулися між собою.

– З вагону не виходити, – наказав комендант булави. – Ми до Волоха. Зараз усе з’ясуємо.

Ватажок гайдамаків перебував у своєму штабному вагоні – звичайній солдатській теплушці зі звичайними дерев’яними нарами. Не було тут ані столу з мапою, ані шаф з довідниками, ані пункту зв’язку. Всі ці деталі Волох вважав непотребом, що не лічить справжньому революційному командирові.

У підштаниках та сорочці хазяїн вагону сидів на нарах, склавши ноги по-турецьки. Перед ним стояла бляшана коробка з монпансьє. Поруч на стільчикові вмостився військовий старшина Загродський.

Їхньому приходові Волох страшенно зрадів:

– Боже, які люди?! Горач! Авраменко! Сідайте на тапчан. Цукерку хочете?

– Дякую, – відмовився Артем. – Пане сотнику, це що за неподобство? Чого це твої хлопці нас з вагону женуть?