Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

Командувач наблизився до них і потиснув руки своїм старшинам.

– Розумію. Розумію, Артеме, – говорити треба було якомога спокійніше, аби обнадіяти старшин і втримати їх від невиправного. – Але й ви збагніть. Ми нічого протизаконного не вчинили. Це довго не триватиме. Більшовики нікуди не поділися, і воювати з ними нам доведеться. Директорія поверне нас на корпус. Вони не мають чого нам закинути. Ви розумієте, про що я?

По очах сотника він побачив – той усе зрозумів: ватажкам запорожців нічого буде закинути, якщо гайдамаки не дістануться Миколи Міхновського. Тепер він бачив – все буде зроблено. Цей молодий старшина ще ніколи не підводив свого командувача.

– Пане командувачу! – значковий Дяченко вхопив його за руку. Від досади чорношличник ледь не плакав. Ніколи Командувач не міг запідозрити в цьому жорстокому, твердому, мов кремінь козакові такої разючої сентиментальності. – Пане-командувачу, та хай їм грець! Не ходіть до них – лишайтеся з нами. Ми самі собі військо! Хай оближуться гайдамаки разом з Петлюрою.

Він стиснув долоню чорношличника. Зазирнув у вічі.

– Не можна так, пане значковий. Армія тримається на дисципліні. Держава – також. Якщо кожен почне діяти на власний розсуд, це вже не держава буде, а суцільне непорозуміння. Держава тримається на законі. За законом вони мають право мене заарештувати. За законом – мають провести суд, і от нехай там доведуть мою провину. Якщо зможуть. Або – хай повертають на корпус. Це обов’язково станеться.

Старшини йому не вірили. В їхніх очах він бачив передчуття біди.

– Як би там не було, хлопці, – мовив Командувач, поглядаючи в небо. – Не гідний жоден командир того, аби запорожці різали запорожців.

Витримав паузу. Суворо та твердо поглянув на своїх підлеглих.

– Панове старшини!

Від його тону ті вмить витяглися «струнко».

– Панове старшини, слухай мій наказ. Операцію припинити. Козаків повернути до казарм. Чекати на подальші накази. Виконуй!

Він повернувся і рушив до вагону. Балакати більше не було про що – своє слово мав сказати закон. Та й не хотів він більше дивитися у щирі очі цих хлопчаків, ладних віддати життя за одним його словом.

– Пане командувачу, – пролунав услід голос сотника Горача. – Тільки одне питання. Чому?

Він зупинився. Озирнувся. Замислився.

– Не можна ставити власне над спільним, пане сотнику. Не можна підставляти під бій країну, аби врятуватися самому. Бо інакше… Задля чого жити інакше?

*

Микола Міхновський вислухав його від початку і до кінця не перебиваючи. Почуте не прокоментував ніяк. Сперся головою на кулак. Глибоко замислився.

– Вам треба виїхати звідси, – мовив Артем. – Гайдамаки Волоха напевне мають наказ вас знайти і доставити до Києва разом з командувачем. Це було б катастрофою.

Міхновський поглянув на нього і гірко посміхнувся:

– Катастрофою це вже не буде. Катастрофа сталася. Схоже, що цього разу своєї незалежності нашій батьківщині не захистити. Забагато міркували ми, коли треба було діяти.

Артем з відчаєм поглянув на хлібороба:

– Ви гадаєте – це кінець?

– Я вже бачу його, сотнику. Ми повернулися на те саме коло, з якого почали свій біг. Нова держава – це завжди виклик для сусідів. Як нова торгівельна ятка на вулиці. Власники інших яток завжди запитають, а чого це вона там створилася – гроші та клієнтів відбирати? За незалежність, сотнику, треба боротися. І боротися треба, на жаль, не тільки із зовнішнім ворогом, а й усередині країни. З тим, кого мав за союзника.

Міхновський підвівся і став складати до речового мішка свій нехитрий скарб. Небагато було того скарбу – емальована миска, алюмінієвий кухоль, кілька книжок, зошити, списані дрібним почерком.

– Знаєте, чому соціал-демократи вже друге захоплюють владу? Тому що поки ми, самостійники, займаємося державотворенням, вони жадають тільки влади для себе самих. Ми казали – держава понад усе, добробут людини – через добробут держави, тож все, що ефективно для держави, треба брати на озброєння. А вони заявляють – держава лише засіб для облаштування добробуту людини, тож якщо не створюється добробуту – не потрібно й держави. Це дурня, вони й самі те розуміють. Але люмпен – в захваті. Ми говоримо – державу боронити й розбудовувати здатен хлібороб та підприємець, тому їх треба підтримувати, аби обпертися на них в годину скрути. А соціал-демократи такими категоріями не мислять. Вони проголошують гасла, від яких у голоти голова йде обертом від жадібності, а у фахівців серце ниє від некомпетентності промовців. Та справу свою ті гасла роблять – щоразу голота повстає проти гнобителів і приводить на владу саме їх. І чхати соціал-демократам на те, що з державою буде далі, – без них самих на владі держава їм не потрібна. «Якщо Україна не буде соціалістичною – не треба ніякої» – дивовижне гасло. Всі їхні прагнення, мов на долоні.