Unknown - Именитые самоубийцы

– Поетики? – перепитав Мотоніс і засміявся. – Та хто ж від тебе краще знає!

– А як же ви? – обняв їх знову Сковорода. – Вже тут чи й досі в Лейпцигу?

– Ще там. Вчимося коштом Академії, – сказав Козицький.

– Німецької?

– Санкт-петербурзької. Ось приїздили по грошенята й одяг...

– За що служити вічно їй присягалися, – додав Мотоніс, простягши руку, мов кладучи на біблію.

Він був кремезний, жилавий і, мабуть, тому поруч із гінким товаришем здавався дужим дубом.

– Ну ви й везучі, хлопці! – позаздрив щиро Сковорода. – Вчитеся стільки років...

– Послухай, – спинив його Козицький. – Чому б тобі та не поїхати до Петербурга? Там зараз голод

на вчителів, на учнів і взагалі на всякий учений люд. Нарешті двір зрозумів, що опиратись треба

на мудрі голови, а не на дибу й каторгу.

– Ой хлопці, хлопці, – зітхнув Григорій. – Ще не було таких володарів, які б дружили з мудрістю!

Мінерва горда, а споконвіку цесарі шанують тих, хто вміє гарно повзати й лизати царські ноги.

Озирнувшись, чи хто не слухає, Козицький мовив гаряче:

– Ні, ні. На щастя, зараз не ті часи й не ті володарі! Один розумний і доброчесний радник десь при

особі цесаря може принести народу більше користі, ніж полк борців за волю.

– Сковородо, не можна ставити усіх царів на одну дошку з Іродом, – устряв .

– А, не багато варті не тільки такі царі, як Ірод, а навіть добрі.

Козицький знітився. Мотоніс витер піт і запропонував:

– Ходімо в шинок, братчики, та віддамо належну ціану Бахусу за цю неждану зустріч!

Вони пішли, обнявшись, і москвичі, здивовані таким чудним видовиськом, спинялися і

проводжали поглядами. Ну де ж це чувано, аби пани й холопи отак ходили містом!

Знайшли пристойний шинок, а по-тутешньому кабак, або «пітєйний» будинок. Їм подали горілки у

кумгані та пирогів із капустою на дерев'яній тарілі.

Мотоніс крякнув, налив чарки й проголосив:

– За альма-матер!

Випили. Козицький хекав довго, потому взяв пиріг так обережно й ніжно, немов метелика, і став

закушувати.

– Ну як там Київ, як Академія? – спитав небавом. Григорій лише махнув рукою.

– А як друкарня лаврська? Знову друкують книги?

– Куди там. Мертве діло...

– Так обіцяли ж дозвіл!

– Казав пан кожух дам, та слово його тепле.

Козицький насупився.

– Пора по другій, хлопці, – узяв кумган Мотоніс. – Когось стрічав із наших?

– Як не стрічати! Кинь у собаку палицю, а влучиш у братчика, – всміхнувся Сковорода.

– А де Микита Гайстер? Такий худий та довгий...

– Микита сотником у Переяславі...

– Та що ти кажеш!

– Яв нього зимував. І зараз теж від нього.

Принесли смажену рибу, яка пахтіла на весь шинок цибульним та часниковим духом. Мотоніс

втягнув повітря носом і розплився у ласій усмішці.

– Оце заку-усія!..

– Скажи, Григорію, – узяв Козицький чарку, – що на Вкраїні діється. Як там козацтво, воля?

– Конає воля, хлопці. Пани людьми торгують, стягують маєтки, статки і за дворянський титул

віддати готові не те що край та волю, а навіть рідну матір.

– Така пора, Григорію, – сказав Козицький. – Як не свої, так зайди...

– Своє ярмо не легше.

– Горілка в горло проситься! – гукнув Мотоніс. – За нашу зустріч, щоб не була остання!

– Що ж ти робити думаєш? – спитав Козицький, коли вже випили і закусили рибою.

– Не знаю. Мо, прихилюся десь до колегіуму... – знизав плечима Сковорода.

– Григорію, їдь у столицю! – сказав Козицький палко. – Потрібно вчити тих, хто стоїть при владі

або стоятиме за рік чи два, високих помислів, чеснот, гуманності й смаку до вільностей, до

рівноправності усіх суспільних станів. Ми всі повинні вчити! І не цуратися, не уникати служби, чинів, посад, бо як не ми, то інші візьмуть усе те в руки й повернуть силу й владу проти добра та

істини, яким служити нам наказали бог і совість!

– Учити треба. Але кого?.. – не погодився на те Григорій. – Ну а чини, посади та доброчесні

наміри – це фарисейство, бажання виправдати свою жадобу слави, достатку, затишку, бо хто дав

праву руку, подасть і ліву. Не можна служити двом богам, не осквернивши одного з них.

– Ти неправий, Григорію. Якщо нас кличуть, просять – треба іти назустріч.

– Людина мусить мислити...

– Пора по третій! – сказав Мотоніс твердо й кивнув у бік шинкаря, що прислухався до їхньої

палкої бесіди. – А ми сьогодні зустріли тут Ляшевецького, – сказав невдовзі.

– Кирила?

– Еге, Кирила. Такий величний, мудрий. Не жарт – намісник Троїце-Сергієвої лаври!