Дашвар Люко - Ініціація

— Не бійся, козел ти драний! Я тебе не вб’ю. Мертві вже ні за що не відповідають, а ти ще маєш відповісти! — шепотів гарячково. — Як не по закону, то по совісті.

Дурні фантазії остаточно відступили: тиснув на газ, вдивлявся у вогні заправки попереду, і вже майже проїхав її, бо заощадливий — у багажнику повна каністра, та боковим зором зафіксував самотню «Тойоту», що стояла збоку від колонок із пальним на майданчику, де водії перепочивають, п’ють каву перед тим, як продовжити шлях. Герман?!

На гальма! «Нива» зупинилася метрів за десять за заправкою.

— Не чекав? А от тобі й «здрасьтє», суко, — прошепотів Перегуда.

Вийшов з автівки, посунув до «Тойоти» повільно-важко, наче кожен крок мав не тільки наблизити його до Германа, але і надати неймовірних сил поставити вагому крапку в злочинах нотаріуса. Та з кожним кроком набирався лише люті. «Оце так! — стукало в скроні. — А що ти тут робиш, Германе? Бабцю кудись запроторив, підпалив мені хату, повертався до Києва з перемогою, зупинився тачку заправити, бо увесь свій бензин навколо мого обійстя порозливав, і тепер відпочиваєш? Кавою свої звитяги відмічаєш? Так не вийде, нотаріусе! Надто ти мене погано знаєш, раз отак скоро на мені хрест поставив! Сам зараз переконаєшся! Сам…»

До «Тойоти» підійшов, у вікно зиркнув: за кермом Герман спить. Голову відкинув, аж щелепа відпала, так солодко дрімає.

— Нє, ну не сука?!

Стук у вікно «Тойоти». Чисто як ватажок «дресалівців» вранці, коли виманював Перегуду з «Ниви». Герман і не ворухнувся.

Перегуда вибухнув.

— Германе! — гаркнув щосили.

Не помітив, як із будівлі заправки вислизнули дебелий заправник і жінка-касирка: завмерли, витягнули шиї, вдивлялися збуджено-насторожено.

Різко відчинив дверцята «Тойоти», вхопив сплячого Германа за шкірку та як смикне: ану, прокидайся, твою дивізію! Тіло Германа зрушило, викривилося: голова і тулуб вивалилися. Голова — бах об землю, і кривава калюжа навколо голови. Ноги так і лишилися стирчати в салоні, і сам Герман нагадував тепер не людину зовсім, а дивакуватий знак запитання із кривавою крапкою під ним.

— Убивають! — заволала касирка. — Ой, люди! Убивають, убили…

Перегуда не встиг і здивуватися. Зі спини на нього навалився дебелий заправник, повалив на землю, дав по голові так, що Перегуда відключився, скрутив руки вчасно приготовленою пластиковою мотузкою.

— Вовік! Поліцію викликати? Чуєш? — усе на тій же високій ноті волала жінка.

— Викликай! Я пасажира в коморі зачиню!

— Та що ж це? Люди! Що ж це? Вбивають прямо на заправці! — ніяк не вгавала жінка.

— Курко! Заткнися вже, тут нікого нема! — гаркнув заправник. — У поліцію дзвони. Отепер дзвони!

У темній комірчині підсобного приміщення заправки зв’язаний Перегуда лише повертався до тями, коли тремтячий від збудження заправник завмер перед вхідними дверима поряд із такою ж тремтячою касиркою. Вдивлялися в дорогу, якою ось-ось мали прибути поліцейські.

— Такий фарт, — сказав заправник.

— А раптом здогадаються? Чуєш, Вовік, мені страшно.

— Не здогадаються. «Мусорам» аби справу закрити. А ми їм — готового вбивцю на тарілці. І аж два свідки злочину. Ти ж бачила, як мужик із «Ниви» нашого кінченого зоозахисника вбив?

— Вовік…

— Що «Вовік»? Хочеш розповісти, що я його на той світ відправив? Тоді скажу, що ти мене підговорила. Що я виконавець, а ти організаторка. Хотіла пограбувати багатого клієнта.

— Ти геть здурів, зек довбонутий!

— Не скигли. Прорвемося. Я шкірою відчуваю… світло в кінці тунелю.

Розсміявся.

— Хто казав, що я дурний, коли жмурика в його тачку посадив? Я не дурний. Я геній!

— А камери?

— Що «камери»? Голуби їх пообсирали! Уже місяць, як повідрубалися.

— А металевий прут добре сховав, генію?

Знаряддя вбивства не знайшли. Безцінну інформацію тихцем повідомила Перегуді старенька прибиральниця баба Оля, що колись товаришувала з покійною мамою Павла, а тепер за малу копійку наводила чистоту в районному відділенні поліції. Дочекалася, коли правоохоронці зібралися на оперативну нараду, шаснула до ізолятора тимчасового тримання, де вже другий тиждень скнів Перегуда, прочинила віконце у дверях його камери, разом із двома купованими пиріжками, тихим своїм бідканням і упевненістю, що Павло нікого не вбивав, повідомила: знаряддя злочину не знайшли. Але шукають, бо в жертви голова пробита чимось важким металевим. Чи проломлена. Баба Оля не дочула, коли під дверима підслуховувала, але як щось нове дізнається, так спробує ще раз до Павла навідатися.