Дашвар Люко - Ініціація

Хто?! Підхопився. Застиг посеред камери.

Двері розчахнулися. До камери увійшов із вигляду зморений чи виснажений немолодий поліцейський з великими зірочками на погонах. Перегуда і не намагався зрозуміти, чи бачив його раніше: всі поліцейські йому на одне лице. І говорили те саме. Невже і цей високий чин припхався лише задля того, щоби наказати: ану, признавайся, як вбивав?

Високий чин зробив крок у камеру. Перегуда побачив за його спиною Валєрчика в камуфляжі, перелякався до такого чорного жаху, що аж здивуватися забув, бо в голову стрельнуло: втік! Здимів син з «учебки», пробирався до батька, та дезертира зловили і тепер кинуть у камеру поряд із ним.

— Десять хвилин, — тьмяно оголосив поліцейський.

— Що?

— Побачення. Десять хвилин, — повторив.

У голові Перегуди зацокав годинник: цок-цок-цок. Кинувся до сина, обійняв, тільки про одне себе просив: не розридайся, твою дивізію!

— Як ти тут опинився? Ти ж не втік? — ворушив язиком, голосу свого не впізнавав. Сина не впізнавав, хоч витріщився, обмацував поглядом, намагаючись дізнатися по синцях чи ще якихось прикрих прикметах, як живеться Валєрчикові у війську.

— Відпустили на дві доби. Через сімейні обставини, — Валєрчик ніби схуд, а ніби й поширшав у плечах. Синці та інші прикрі прикмети відсутні. Не звертав уваги на поліцейського, що так і стояв біля розчахнутих дверей, телеграфно сповіщав Перегуду, що вчора вранці виїхав з Києва, одразу помчав на хутір, добу розгрібав проблеми на обійсті, аби татові допомогти. Для того і добивався побачення.

— Зачекай! Які ще проблеми ти без мене на хуторі розгрібав? — не розумів Перегуда. — Ти служи, а тут я сам розберуся: і з хатою, і з козами…

— Нема кіз.

— Як нема?…

Картинка виглядала трагічною. З гіркої синової розповіді Перегуда дізнався, що їхніх курей і кіз карасівці розібрали по своїх господарствах зі шляхетною метою зберегти до Павлового повернення, та вже за тиждень почали тихцем одне від одного різати курей, потім кіз, а одне одному брехали, що Перегудин зоопарк дохне з невідомих причин.

— Усіх кіз вирізали? — глянув на Валєрчика, ледве не розридався.

— Вісім лишилося. Ходив по дворах, силою забирав, бо не хотіли віддавати. І крам наш позбирав, бо до кого не потикався, у всіх щось із нашого двору знаходив: у того — вила і лопати, у того — насос. Розграбували обійстя вщент. Казали: вам воно зараз не треба, а нам згодиться.

Були часи, коли Перегуда і сам так казав. Головою мотнув:

— А кінь наш?

— Нема коня. Якщо хтось його вкрав, то в районі не залишив.

— А кіз же куди? З собою в армію візьмеш? На літаках кататимеш?

— Уже продав.

— Продав?!

Валєрчик на Перегуду глянув, як старий-мудрий на мале дитя.

— А гроші на адвокатів де брати? — сказав. — Тепер є.

— Нащо ти таку дурню утнув? — психонув Перегуда. — Адвокати потрібні злодіям, аби відмазатися, а я нікого не вбивав. І що я тепер робитиму без кіз? Ти подумав? Нє, ну чого ти в мене такий дурний?!

— Сам ти дурний, тату! — відповів Валєрчик. — Тебе засудять скоро, а ти знай за кіз серце рвеш!

Поліцейський хитнув головою на знак згоди: хлопець діло каже.

— Гроші на адвоката кому лишити? — вів своє Валєрчик. — Тасі Ягольник? Попрошу, щоби пошукала тобі нормального захисника.

— Ні. Не Тасі, — прошепотів Перегуда.

— А кому?

— Не знаю.

Поліцейський звів брови, наче оперативно розв’язував надскладну задачку.

— Давайте сюди ваші гроші, — сказав. — Не пошкодуєте.

Валєрчик безпомилково оцінив ситуацію: зараз же потягся до кишені. Поліцейський випростав руку: стоп!

— У кабінет до мене зайдеш. Там і побалакаємо. І за адвоката, і за те, що в цій справі взагалі зробити можна, — наказав солдату, глянув на наручний годинник і, хоч десять хвилин побачення якраз фінішували, став милосердним, як голуб миру. — Ще п’ять хвилин вам даю, — вийшов із камери, залишивши батька з сином наодинці.

Перегуда подивився на Валєрчика, головою хитнув із гіркотою.

— Значить, добрі люди все наше добро розтягли?

— Щось лишилося. Не думай за це. Я з Оверковим сином дядьком Іваном домовився.

— Про що?

— Грошей йому дав. Буде за нашим обійстям приглядати.

— То добре, бо волоцюги полюбляють покинутими хатами шастати, — прошепотів. Задумався. — А бабця? Бабцю знайшли?

— Ніхто й не шукав.

— І сама не об’явилася?

— Ніби ні. Дядько Іван сказав, що всі думали — бабця в хаті. Згоріла. А Шовкопляс напився і лаяв тебе. Казав, Бог усе бачить.