Дашвар Люко - Ініціація

«Три дні не витримаю, — промайнула байдужа думка. — Мабуть, помру…»

Та вже за кілька годин сталося неймовірне. Двоє невтомних, як термінатори, копів ще продовжували бити Перегуду, сподіваючись, що той не витримає знущань, покаже місце, де сховав знаряддя злочину, коли в кабінет заступника начальника районного відділення поліції, того самого високого чину з утомленим лицем, який взяв у Валєрчика гроші, увірвався лейтенант Колесник, який ще два дні мав повне право гуляти на весіллі товариша, заради якого і вимолив собі відгули.

— Треба мчати! Мчати! — схвильовано вигукнув старшому за званням людською мовою, не казенною.

— Колесник, мать твою! Ану вийшов! Зайшов, як статут вимагає! — гаркнув начальник.

Знадобилося дві хвилини, аби Колесник трохи вгамувався, почав пояснювати, що саме привело його до відділення під час власного відгулу.

— …І от! Молоді розписалися, поїхали на лімузині кататися, а батьки нареченої вирішили для гостей фуршет на подвір’ї біля ресторану влаштувати, — розповідав схвильовано. — Щоби гості не нудьгували.

— Ближче до тіла! — наказав начальник.

— Так точно! Так от… Усі, ясна річ, одразу до горілки. А вона ще зранку рікою лилася. Спочатку, коли наречений по наречену приїхав. Потім, коли викуповував. Потім, коли розписувалися. Потім…

— Колесник! Ти, мать твою, примчав мені про весілля розказувати?!

— Ні! Тобто так! Усе ж на весіллі трапилося!

— Та що трапилося, лейтенанте?!

— Так от… Молоді — в лімузині, гості біля ресторану з чарками тиняються. Ми з хлопцями покурити відійшли, а метрів за три від нас якийсь мужик, уже п’яний у мотлох, іншого за грудки вхопив. Я його не знаю, бо я з боку нареченого гість, а той мужик, мабуть, з боку нареченої. І тут я чую, як він каже: «Ще раз пащу на мене відкриєш, я зроблю з тобою те саме, що з козлом на заправці! І нявкнути не встигнеш!»

— Ну… І що?

— Як «що»? Він же признався! Що нотаріуса Швеця на АЗС замочив. Він коли сказав про козла, я одразу зрозумів: козел — це нотаріус. Це ж зрозуміло!

Утомлений чоловік вийшов з-за столу. Уп’явся в лейтенанта втомленими очима.

— Ну. Припустімо, що козел — це не козел, а нотаріус. Може бути! І що далі?

— Так той виродок ще й досі на весіллі гуляє! Не підозрює, що я все чув. Що сфоткав його на мобільний.

— Ти його сфотографував?

— Так точно! Коли він на клумбу сцяв, — лейтенант простягнув начальникові мобільний.

— Член добре видно, а пику не дуже, — високий чин розглядав фото в телефоні довго, секунд тридцять. — Знайома пика! — сказав врешті. — Пархом!

— Ви його знаєте?

— Пархоменко. Володимир Володимирович, стаття 187 КК, розбій. Напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу. Власного діда скалічив, коли пенсію у нього відбирав. Старий помер за місяць після винесення вироку. Не вдалося довести, що смерть настала внаслідок травм, — начальник замовк, задумався. — Щось рано він вийшов…

— Може, через закон Савченко?

— Може.

— Так давайте знову його закриємо! — азартно вигукнув лейтенант. — Це ж точно він козла вбив! Тобто нотаріуса. Я шкірою відчуваю!

Начальник усміхнувся войовничо, око блиснуло.

— Бігом до ізолятора! — наказав Колеснику. — Забери хлопців від Перегуди, поки вони його не вбили. Зі мною поїдуть на затримання.

— А я?! Дозвольте, я теж поїду! Дорогу до ресторану покажу. Туди — кілометрів тридцять, не більше.

— Не підставляйся! Ти свою справу зробив! Мобільний твій візьму! Ясно?

— Так точно.

— Чого стоїш? Виконуй!

Перегуда ще валявся на підлозі, не в змозі доповзти до кухля з водою, який стояв на табуретці біля лави, коли від районного відділення поліції швидко від’їхав поліцейський бусик, здійнявши куряву. З порога будівлі услід йому із прикрістю дивився лейтенант Колесник: і що за шеф у нього?! Якого біса забрав лаври і шанс пишатися затриманням убивці, якого вирахували не колеги, а він, Колесник! Роздратувався і, хоч начальник наказав чекати повернення групи затримання у відділенні, посунув до службового «Ланоса», яким і їздив на весілля до товариша.

— І на гулянку тепер ніяк не повернешся! І відгули, як до сраки — карі очі! — ніяк не вгамовувався, сів за кермо, попрямував до злощасної заправки, де майже два місяці тому, намагаючись захистити кудлатого пса, знайшов свою смерть київський нотаріус Герман Швець.

Чого пхався? Плану не було. Не сподівався дізнатися нову ключову деталь нічної пригоди на АЗС, не відав, чи взагалі там пам’ятають про вбивство. Признатися, до цього дня Колесник мало цікавився ходом розслідування смерті нотаріуса: цю справу вів його колега, та лейтенант пам’ятав, як той бідкався, що без знаряддя вбивства справа перетворюється на черговий «висяк». І кремезного Перегуду пам’ятав: сам охороняв затриманого, поки в ізолятор везли. Ще подумав тоді: навряд чи дядько з хутора столичного піжона замочив. І хіба чуйка підвела?! І тоді, і сьогодні, коли сам справжнього вбивцю вирахував! Може, і знаряддя вбивства знайде?