Дашвар Люко - Ініціація

— Брата мого молодшого разом із твоїм Валєркою в «учебку» під Київ відправили. Так я братові подзвоню. Хай перекаже твоєму синові «гарні» новини.

Перегуда хотів сказати «дякую» чи навіть «бережи тебе Боже», та чогось спитав:

— Як тебе звати?

— Колесник.

— Як гадаєш, хлопцям у війську нормально?

— Краще, ніж тобі!

Краще! Коли в мізках Перегуди остаточно прояснилося і він почав адекватно оцінювати халепу, у яку встряг, навіть зрадів, що Валєрчик у війську, а не тиняється сам згарищем винищеного обійстя: і ситий, певно, і не мерзне, і при ділі.

«Тільки за рік повернеться! Хіба за рік не відбудуюся? Відбудуюся. Я ж не безрукий», — хазяйновито розмірковував, ніби сидів на ґанку, а не в камері ізолятора тимчасового тримання. Конкретизував план: поселиться у літній кухні, оцінить збитки, збере докупи все, що лишилося, і спочатку кинеться не хату відновлювати, а загін для кіз, бо кози — годувальниці. Пробував прорахувати, скільки кіз могли вижити в пожежі, думки збивалися на курей, коняку. Тракторець обгорілий — перед очі. А поряд Тася стоїть: стривожена, розгублена, у халаті і капцях.

«Тобі ще чого?! Щезни вже навіки», — гнав нотаріусиху подумки, втовкмачував собі: сука! Не потрібна! Забути! Та що більше гнав, то нав’язливіше думки про Тасю супроводжували його чорні дні. Ось Тася застигла перед ним, за гонором своїм намагається приховати розгубленість і страх, а Перегуда їй: хочу, щоби в нас усе інакше було. По-людському. І руку їй тоді поцілував.

— Може, брешуть поліцейські про Тасю? — Час поза чотирма стінами, в яких застряг Перегуда, біг зовсім з іншою швидкістю, ніж усередині, сумніви почали брати гору. — Чого це я поліцейським повірив? Вони кажуть, що я Германа вбив! І що мені робити? Піддакувати їм?

Не коловся. Тижні зо два районні копи завзято вибивали з кремезного Павла щире визнання, бо для успішного розкриття цинічного вбивства було майже все: імовірний убивця, мотиви, свідки. Бракувало лише знаряддя вбивства, і районні копи не мали сумнівів у тому, що груба сила, яку вони хронічно випробовували на Перегуді по черзі, врешті змусить упертого підозрюваного показати схованку зі знаряддям убивства чи принаймні погодитися залишити «пальчики» на якійсь залізяці, яку самі йому підкладуть, бо, як свідчив досвід, тим завжди і завершується застосування грубої сили. І якби в районі з якогось дива раптом припинилося звичайне життя, в якому щодня бешкетували, крали, билися і вбивали, і Перегуда залишився єдиним підозрюваним, на якого копи мали спрямувати всі свої правоохоронні зусилля, то, певно, так би і сталося, бо альтернативою щирому визнанню в чотирьох стінах могла стати тільки нагла смерть. Та звичайне життя не змінилося і за два тижні встигло настругати стільки нових злочинів, що спочатку Перегуду лишили в спокої на кілька днів, а потім і геть про нього забули.

Отоді-то Павлові і стало страшно.

— Де слідчий? — допитувався у вартового, який двічі на день відчиняв мале віконце у дверях, щоби запропонувати затриманому меню із трьох страв: хліб, суп, чай.

— А я звідки знаю? — байдуже відповідав вартовий.

Роз’яснити зміни в житті поза камерою могла баба Оля, та і вона більше не з’являлася.

«Значить, нема новин», — констатував. Спробував умовити себе ще трохи потерпіти, як радила баба Оля, та лишень уявив себе тут, у цій камері, років за десять: старим, нещасним, покірним.

— Та мать вашу! — терпіння луснуло. Грюкав у двері, матюкався, знесилювався, перепочивав, знову грюкав, зупинявся, прислухався: почули?

Глуха тиша за дверима німо сміялася: пропав ти!

— Ага! Зараз! — не здавався, наче завдання у нього таке — бити і бити по тих дверях. Та дедалі частіше довго стояв перед ними, важкими, металевими, з облупленою сірою фарбою, і бачив не їх, а сотні інших дверей, які протягом життя щодня відчинялися для нього чи, навпаки, не піддавалися, скільки би не пнувся розчахнути. І думав, що всі двері, які він відчиняв, не роздумуючи, нині привели його до цих дверей, та не брався філософствувати про те, що змінив би в роках за плечима, бо хотів тільки одного: бігти світ за очі, тільки б більше ніколи не бачити цих важких металевих дверей з облупленою фарбою.

Двері розчахнулися несподівано і не за розкладом. У песимістичній сірості ранку голодний Перегуда ще лежав на металевій лаві, яка слугувала і ліжком, дивився у стелю. Давно не розумів, який нині день, проте точно знав: до сніданку з хліба, супу та чаю ще не менш як три довгі години, тому здивувався, коли ззовні почувся шурхіт, і не на рівні віконця, через яке затриманому передавали бідну їжу, а нижче, там, де двері спочатку замикаються на засув, до якого потім чіпляють замок.