Дашвар Люко - Ініціація

— Дякую… — прошепотів у простір. — Що теє… позбігалися.

Карасівці наче чекали саме цього: щоби подякував, оцінив, зашанував. Загомоніли враз — кожен за своє. Тітки казали: нічого, відбудуєшся, головне, сам живий. Дядьки пояснювали: а як би вони не позбігалися? Якби Перегудину хату не загасили, вогонь би на лісок перекинувся, з нього на поле, а за полем — Карасівка! Самі б погорільцями стали! Хтось пропонував Павлові ночівлю, хтось їжу. Хтось устиг порахувати кіз, яких вдалося переловити, коли стали розбігатися на всі боки, і зачинити в сарайчику на подвір’ї старої Оверкової хати. А один старий дід, якого в Карасівці всі пришелепкуватим вважали, запалив цигарку, сказав зі значенням:

— Можеш мені не вірити, Пашко, але твоя хата не просто так згоріла. Підпалив хтось. Бо я на власні очі бачив: одночасно загорілося і попід хатою, і біля майстерні, і в гаражі. Якесь падло хотіло, щоб у тебе геть нічого не залишилося.

Перегуда хитнув головою спустошено, опустився на землю. Сидів, дивився в одну точку. Тася підійшла:

— Пашо, може, ще раз пожежникам подзвонити? Чи вже поліцейським? Як підпал, то мають усе тут обстежити, зібрати докази, скласти протокол, аби потім шукати злодія.

Лише плечима знизав.

Іван підсів:

— Пашо, ми під літню кухню поскидали все, що встигли винести з хати, з майстерні, з комор твоїх. Чуєш? Літня кухня не згоріла. Поки не відбудуєшся, зможеш у ній жити. Оце завтра зранку встанеш, при білому дні все передивишся. Може, ще щось уціліле знайдеш, бо зараз марно смикатися. Відпочинь до ранку.

Закивав. Іван глянув на Перегуду зі співчуттям.

— Піду вже. Добре?

— Дякую…

— Таке кажеш, — Іван пішов до своєї автівки. Завантажив у неї десь шестеро односельців, поїхав. За ним інші потягнулися. І за десять хвилин біля згорілого вщент Перегудиного обійстя лишилися тільки Павло, Тася і «Нива», якщо не рахувати коняку, переляканих курей і ошелешених кіз, мекання яких було чутно з Оверкового подвір’я.

Тася присіла біля Павла навпочіпки, торкнулася його плеча.

— Давай у машині пожежників почекаємо, бо щось холодно.

— Ти йди, Тасю, грійся, — прошепотів. — А я тут…

Тася всілася у «Ниві», крутила головою: то на Павла, то на дорогу, якою колись же мали доїхати до хутора пожежники. Психувала, телефонувала горе-рятувальникам: та, мать вашу, де ви є?!

Перегуда не чув. Геть нічого не чув, бо тільки голос карасівського діда у вухах лунав: «Підпалив хтось… Якесь падло хотіло, щоб у тебе геть нічого не залишилося».

Хто? Яскраве, мов полум’я, пекуче питання заполонило весь простір. Хто?.. Шовкопляс? Бив Галю, поки та не призналася, що з Павлом тягалася, затаїв злобу, дочекався, коли Павло з дому поїде, і підпалив? А потім разом з усіма припхався пожежу гасити, щоби ніхто його самого не запідозрив? Та може бути. Але Шовкопляс не таке вже падло, аби стару бабцю у хаті живцем спалити, а Шовкопляс знав, сука, що в Перегуди бабця живе. Ну, себто жила, бо куди поділася — ще одна загадка. Може, в хаті загорілося, бабця перелякалася, вибігла надвір, кинулася геть і тепер блукає десь поблизу, бідаха. А може, бабця оцю вогняну феєрію і влаштувала? Погрожувала ж зранку: «Тебе треба покарати, Германе!» Перегуда і значення тим словам не надав, а воно он як обернулося. Та чи в змозі стара людина такий грандіозний підпал організувати? Це ж треба знати, де якусь займисту рідину купити, притягти її сюди, порозливати, підпалити, а бабині мізки на розробку таких планів уже не здатні.

Тоді хто? Згадав погрози патріотичних «дресалівців»: може, розкрили його з Гіві хитрий план і пішли на випередження?

— І Герман, падло, казав: поки чужими хатами займатимешся, свою втратиш… — прошепотів. — І Тася сердилася. Казала: хоч знищ своє господарство, але житимемо в мене. У райцентрі.

Ошаленів. Підвівся. Стоїть, на Тасю дивиться.

Тася вийшла з «Ниви», в халатику, капцях на босу ногу, посунула до Перегуди.

— Ще з півгодини пожежників і поліцію чекати доведеться, Пашо. Але то нічого. Для нас важливо їх дочекатися. Треба, щоб усі до одного папірці були: щоб вони все тут обстежили і дали нам висновок про умисний підпал.

«Не Тася, — подумав Перегуда. — Хіба б так побивалася, якби сама все те зорганізувала? А вона бач як. Хвилюється».

— Де бабця поділася — зрозуміти не можу, — сказав тоскно.

Тася брівки звела, мить подумала.

— Знаю, де вона може бути!

— Ти знаєш? Оце так!

— Знаю, Пашо!

— І де?

— Герман її забрав, — сказала.