Дашвар Люко - Ініціація

Тася б на те не змовчала: стільки слів у голові за години тривожного очікування накопичилося, та в кишені халата задзеленчав мобільний і за принциповою професійною звичкою бути з ймовірними клієнтами на зв’язку цілодобово Тася вихопила мобільний. До вуха:

— Алло…

Вислухала людину на іншому кінці дроту, знітилася вкрай. Простягнула Перегуді мобільний.

— Твій Валєрчик. Каже, що не може до тебе додзвонитися.

Колись пізніше, на прийомі в психоаналітика (якби Перегуда знав про існування психоаналітиків і навіть навідався до одного з них), він міг би яскраво і переконливо описати вир суперечливих моторошних емоцій, які накрили його після банальних Тасиних слів: «Твій Валєрчик». Та не тієї миті.

Вихопив у Тасі мобільний.

— Валєрчику, що? Що сталося? Кажи! — кричав у мобільний.

— Де ти був цілий день?

— Воно тобі треба? Що в тебе? Я зараз виїду до тебе, Валєрчику!

— Та замовкни, тату! — крикнув Валєрчик. — Мені з Карасівки подзвонили, бо до тебе достукатися не змогли!

— А їм що треба?!

— Кажуть: наша хата на хуторі горить.

— Що?!

— Хата горить! Там усі гасять. Усе село! Кидай свою нотаріусиху, лети додому! Може, хоч щось урятувати встигнеш.

…Ще той політ, коли на кожному крилі по кілька бід повсідалося: тягнули Перегуду додолу, шматували серце. Сміялися: мовляв, от бачиш, чоловіче, ще не вичерпались події цього дня.

Загарчав, кинувся до «Ниви». Тася не покинула своє нове щастя — відважно вскочила вслід за Павлом до його автівки в халаті і капцях. Перегуда нічого не бачив: ані Тасі, ані ям на дорозі. Гнав бідну «Ниву», наче і її хотів добити цієї ночі. Вдивлявся в обриси хутора, який уже виднівся вдалині: темно, ані вогню, ані полум’я. Тільки світло фар кількох автівок: скупчилися на краю хутора, світили на Перегудине обійстя, а самого обійстя не видно, наче туманом оповито. І тільки задушливий запах гару, що їв очі навіть за кілометр від епіцентру біди, свідчив: то не туман.

— Так диму багато… — прошепотіла Тася. — Хай би хоч хата вціліла.

Хати вже не було. Майстерні, сараїв, курячої хатки, загону для кіз, гаража, трактора в тому гаражі — нічого не було. По знищеному вогнем обійстю бігали наполохані кури, блукали спантеличені кози, іржав кінь з обгорілою гривою, якого чиясь добра рука прив’язала до берези на вулиці. А біля купки автівок, які байдуже світили на згарище, просто на землі сиділи потомлені, чорні від кіптяви, спустошені нерівною битвою з вогнем дядьки і тітки з Карасівки. Оверків син Іван хитав головою із прикрістю: скільки ж добра пропало; Сашко Шовкопляс вперто не зводив злого погляду з кістяка обгорілого трактора; Галя Шовкопляс знай поправляла хустку на голові, щоби ніхто не бачив синців на її побитому лиці, хтось плакав, хтось матюкався на все те.

Як у жахливій уповільненій зйомці, Перегуда зупинив «Ниву». Вийшов, забувши причинити дверцята. Стояв, дивився — не впізнавав геть нічого навколо. Наче заблукав, наче чорт вів і вивів до чужого села. Сашко Шовкопляс підвівся, пішов до Перегуди. Дістав з-за пазухи півлітра, мовчки простянув. Павло взяв пляшку, заковтнув на автоматі, роззирнувся.

— Наталя Іванівна де? — запитав хрипло. — У мене бабця жила. У хаті мала бути.

— Не було в хаті нікого, — відказав Шовкопляс.

Перегуда не повірив. Зірвався, побіг до згарища.

— Та куди?! — гукали люди йому услід. — Загинеш! Ще обвалиться балка якась та привалить! Бовдур довбаний! Мало того, що ми твоє добро всім селом рятували, так нам ще й тебе витягувати?!

— Люди, люди! А де пожежники? Пожежники були? — смикала карасівців Тася. — Ви їм телефонували?

— Ще не приїхали. Та коли я їм дзвонила, то божилися, що будуть, — відказала Галя Шовкоплясиха, прикриваючи синці на обличчі.

Перегуда не чув. Ступав по чомусь липкому, гарячому, що колись було підлогою в його добротній хаті, напружував очі, аби в темряві роздивитися бодай щось, обмацував усе підряд, жахаючись самої думки, що отак просто може намацати обгоріле бабине тіло. Обслідував вітальню, попхався до колишньої материної кімнати, де спала бабця Костомарова, та знайшов лише чудернацький плетений мотузяний браслет, який дивом зберігся посеред суцільного попелу.

Із браслетом у руці і вийшов до людей, як на суд Божий. Стояв. Мовчав.

— Ще горілки? — гукнув Сашко Шовкопляс, випростав руку з пляшкою.

Перегуда хитнув головою: ні. Лиш кинув оком на Сашка і помітив, якою жагучою ненавистю горять його очі. А поряд Галя, вся синя.