Люко Дашвар - #Галябезголови

— Забирай, — сказав Чорнобай, наче мова йшла про кіло яблук, що розсипалися по дорозі.

Жадкін не очікував, що проблема вирішиться так скоро. Уп’явся у Чорнобая роздратованим поглядом.

— А-а-а… Щедрий-шляхетний! Ще й, мабуть, віриш у те, що ти — Фенікс! Юля тебе за це полюбила?..

— Юлі лікуватися треба. Геть хвора, — сказав Чорнобай. Відвернувся від Жадкіна.

Полковник почервонів од гніву, та — терпіння — друге «я» — проковтнув образу.

— Зараз нотаріуса приведуть, — сказав. — Підпишеш документи і за півгодини вийдеш.

— А як же наркотики?

— Якщо ніяких висновків для себе не зробиш, підкинемо наступного разу! — пообіцяв полковник.

Корінний киянин Іван Микитович Половинко, 1980 року народження, розлучений бездітний лузер, який підрядився виконати замовлення Льоні Бурсака, швидко програв дві тисячі баксів і кинувся шукати чоловіка, якого мав завалити, аби отримати ще дві тисячі баксів, та об’єкт зник. Горе-кілер вичікував його біля дому на Печерську, стирчав попід старовинним будинком на Пушкінській. Двічі трусився у маршрутці до Затятового, де вже прямо питав:

— А де Чорнобай?

— Давненько Андрія Івановича не бачили, — відповідали місцеві.

— Може, куди на курорт гайнув? — пробував намацати маршрути Чорнобая Половинко.

Затятівці лише сміялися: курорт? Таке скажете! У нього тут власний курорт!

На початку квітня худий Половинко втратив останню надію отримати ще дві тисячі баксів, та все ж вирішив ще раз пройтися місцями, де могла бувати потенційна жертва. Почав з багатоповерхівки на Печерську, де за даними Льоні Бурсака Чорнобай мав невелику квартиру. Підійшов до будинку і побачив позашляховик Чорнобая. А ще вчора автівки тут не було! Половинко стрепенувся: Чорнобай точно тільки-но до міста повернувся. Може, із відпустки чи з подорожі. Худий прилип до стіни і так простояв більше години, аж поки не побачив, як з під’їзду виходить Андрій Іванович власною персоною, спокійно прямує собі до автівки. А біля автівки ж — ані душі!

— І чому я з собою зброї не взяв?! — засмутився худий лузер, та зразу ж і передумав бідкатися, бо вслід за Чорнобаєм із під’їзду вийшли троє військових офіцерів, зупинилися посеред двору, явно когось очікуючи. «Ні, ні! Поспішати не можна! Бо ще загребуть! Треба підготуватися! — заметушився. — Тепер точно все ви­йде, бо я знайшов його!» Провів зацькованим поглядом позашляховик Чорнобая, який від’їхав від під’їзду, по­пхався геть: і не готуватися до замовного вбивства, як могло би здатися, а до ігрового клубу, куди його віднедавна не пускали, бо грошей не мав.

— Торбо! А де отой твій дружок, який мені одне діло виконати замовив? — спитав керуючого клубом.

— Не знаю. Давно не бачив його, — відповів Торба.

— А як мені його знайти, коли я роботу виконаю? Він же мені грошей винен! — захвилювався худий Половинко.

— Ти за Льоню не хвилюйся! Коли ти роботу виконаєш, він тебе сам знайде того ж дня! Він такий! А без діла світитися не любить, — сказав Торба.

— Точно? — завагався худий, махнув рукою: а до біса! — Торбо! Можна пограти у кредит? Ти ж знаєш! У мене скоро буде гора бабок! Твій дружок мені їх принесе!

— Ну, заходь!

Худий Половинко прилип до монітора, та гра не йшла. Відволікався через клятого Чорнобая. «Тільки б він більше нікуди з міста не виїжджав!» — думав.

Чорнобай їхав до Галі. Одна й та сама пісня — у голові. Не забув слова: «Где эта девочка, где это солнышко, Где это все, Что должно было быть у меня…» Та серце переінакшувало…

— Ось же ця дівчинка… — бурмотів. — Ось це все, що й мало би бути у мене…

Після звільнення не минуло і двох діб. Не спав. Не випускав з рук мобільного, у телефонних розмовах розгрібаючи завал, на який перетворилося його життя. Перш за все зв’язався з Казидорівною, доручив повернути гроші клієнтам, які оплатили відпочинок на «Леваді», а потім вивезти з «Левади» і виставити на продаж усе, що не рахувалося на балансі бази, а там таки немало всього «неврахованого» було: від спортивних тренажерів, кованих світильників ручної роботи, антикварних люстр і професійного кухонного приладдя до будівельних матеріалів, чотирьох японських квадроциклів і човна. Одночасно наказав до голого звільнити зруб у Затятовому і колишній вчительський будиночок у лісі.

— Щоби там і вішак для одягу після мене не залишився! — сказав Казидорівні. — Хочу, щоб нічого мого там не було!

— І геть усе продавати? Може, щось би для себе залишили, Андрію Івановичу? — спитала Казимира Теодорівна. — Там же килими коштовні, посуд дорогий, меблі ексклюзивні.