Люко Дашвар - #Галябезголови

— І не спитаєте, чи ви повинні бути до мене… дружелюбною? — мовила.

— Ми дружелюбні до всіх, — сказала Галя.

— Але ж я правильно зрозуміла ваші меседжі на дверях? Тут може постригтися чи зробити файну укладку жінка, яка…

— Так! Все правильно! Хочете перевірити стерильність моїх інструментів?

— Хочу знову відчути себе жінкою! Сто років не була у перукарні! — емоційно вигукнула жінка і залишила, крім вартості послуги, 200 грн «чаю».

За кілька днів навколо хороброї перукарні згуртувалася невелика, але міцна спільнота людей, яка підтримувала заклад. У більшості своїй то були люди, які хворіли, а також їхні близькі, друзі та родичі. Грошей нова робота приносила небагато, їхати до неї з Василькова доводилося майже дві години, але на цьому етапі свого життя Галя б не проміняла її на жодну іншу. З кожним днем з’являлося все більше нових клієнтів, та саме сьогодні, коли Галя мчала на зустріч із Чорнобаєм, їх не було. І це ж не випадково?..

Як Галя не прагнула, Чорнобай приїхав першим. Дивився у воду, і коли дівчина вийшла з таксі, обернувся, хоч почути звук гальм автівки, яка зупинилася поряд, було майже неможливо: по один бік від набережної — ріка, Дніпро; по другий — безперервна ріка автівок.

Усміхнувся, махнув Галі рукою, пішов назустріч. Вона — теж. Поспішала, наче вкрай важливо було їй ступити ті кілька кроків назустріч, ніби не могла стояти і чекати. Зупинилися у метрі одне від одного і — ані пари з вуст. Він знітився. Вона — ні. Усміхалася так відверто, хоч руками ті одкровення на лиці затуляй!

Чорнобай знизав плечима, обійняв Галю обережно. І зразу ж відсторонився.

— Не проти? Ми ж ніби родичі… — мовив розгублено.

— Вже — не родичі.

Кивнув.

— Так. Знаю… — замовк, нервово шукав іншу тему для розмови. — Дуже радий, що ти здорова, Галю.

— Мама хвора.

— І що з нею?

— ВІЛ… Або у стоматології заразили, або у салоні краси. Той лікар, якого ви мені знайшли, вже нею опікується.

— Ти ж не панікуєш?

— Ні, ні! Я з нею поряд. Не покину. Як… ви мене.

Знітився:

— Все нормально.

— Так… І я завжди буду пам’ятати, що, коли мені було гірко до смерті, лиш дві людини не відвернулися від мене. Ви і ще Юрко, який мене майже до Затятового довіз.

— Чув, того хлопця вбили.

— Так… І поховали у селі, яке називається Христопратівка. Я збираюся туди.

— Навіщо?

— Покласти квіти… Сказати, що мені дуже шкода…

Замовкла, відійшла на крок, наче мало їй простору для наступних слів. Дивилася Чорнобаєві в очі.

— Андрію Івановичу… Я… Я без вас… не хочу!

— Галю… — їй, як дитині малій, і стільки всього у тому «Галю»: і любові, і ніжності, і туги, і заборони собі самому — і любити, і тужити.

— Андрію Івановичу! Ви мені потрібний…

— Галю, дівчинко! Не можна! — язик Чорнобаїв вимовляв одне, а в голові: «Ось же ця дівчинка! Ось це сонечко! Ось же все те, що і мало би бути у тебе! Не проґав!»

— Чому не можна?

— Бо моя осінь… вип’є твою весну, сонечко! А це несправедливо щодо тебе. Забудь про Чорнобаїв! Про всіх! Добре? — рукою махнув, пішов геть. Втекти намагався, та ноги не несли, тому і не біг, а лиш сунув важко потроху.

— А ви хіба зможете забути мене?! — вигукнула йому вслід Галя.

Ні, хитнув головою, ні, ні… На автоматі відімкнув дзвінок мобільного, який задзвонив невчасно. І так чоловікові соромно стало. «Дідько, веду себе, як пацан!» — подумав. Зупинився, обернувся: Галя так і стояла на набережній, дивилася йому вслід. Видихнув, пішов назад. Обійняв дівчину. Вона схлипнула судомно, обвила його тулуб ручками. Ось же ця дівчинка! Ось же це сонечко…

— Сонечко! Ти — така… молода! — прошепотів. — І ти неодмінно станеш щасливою! Я знаю! Просто повір! — обережно відсторонив дівчину, погладив по волоссю, як дитину, і тепер уже швидко-швидко пішов до своєї автівки.

Не озирався. Вскочив у позашляховик. Автівка на великій швидкості рвонула світ за очі. Чорнобай однією рукою керував автівкою, другою набирав Сашка Сулиму, дзвінок якого відхилив хвилиною раніше.

— Сашко! — сказав, — дзвонив?

— Андрію Івановичу, — почув голос затятівського автомеханіка. — Знаю, у вас наразі непрості часи, але чи не могли би ви позичити мені трохи грошей? Мамі на операцію не вистачає.

— Що з Анею? — спитав Чорнобай.

Оля Корнійчук із соціальних мереж дізналася про Галину унікальну перукарню, бо битва добра зі злом навколо маленького відважного закладу тільки набирала обертів і обидві армії активно вербували прибічників. Та одного дня Оля завітала сюди не для того, аби підтримати колишню подружку чи, приміром, налагодити з нею стосунки, а тому що «Беллу» стрясали справжні катаклізми. Зрозуміти всю їхню грандіозність могла лиш людина, яка працювала у «Беллі», і Оля Корнійчук дочекатися не могла хвилини, коли зможе усе те вихлюпнути Галі.