Люко Дашвар - #Галябезголови

— Речі мені… недоречні, — заплутав стару жінку муд­руванням. — Тобто: мені потрібні не речі.

Казидорівна взялася організовувати тотальний розпродаж, а Чорнобай того ж дня подзвонив Тьомі, бо й досі не розумів, чи діти у безпеці. На друга Черпака зла не тримав за те, що просидів за ґратами! А за що? За те, що Антін рвався допомогти йому, сильно перевищував свої можливості і вплив в очах Чорнобая, а по суті всіма важелями рухав Юлин чоловік?..

— Тьомо… — Чорнобай хотів спитати «як справи?», та спитав інше: — Як Галя?

— Я думав, ти знаєш! — уїдливо відповів син. — Ти ж у нас — Галин рятівник!

— А без ідіотських жартів! Як справи?

— Супер! Як тільки отримаю розлучення, знову женюся. Ти ж допоможеш із весіллям?

— Зачекай! А Галя де? — насторожився Чорнобай.

— Не знаю!..

Чорнобай міг би одразу зателефонувати Галі, та щось зупиняло. Наче ще замало у чоловіка інформації для того, аби дзвонити дівчині. «Тій дівчині!»? «Тому всьому, що могло би бути у нього…»?

«Та куди? Забути і не згадувати ніколи…» — вгамовував себе.

Зателефонував Черпакові.

— Галя?! Твоїй невістці більше нічого не загрожує, брате! — пафосно завірив Черпак. — І з тобою все гаразд! Я ж обіцяв, що ти вийдеш! І ти вийшов! І, знаєш, особисто я цьому фактові радий особливо, бо інакше б твоя Галя виїла мені мозок!

— Годі вже про Галю, — попросив Чорнобай. — Пам’ятаю, ти казав, що є покупці на мою квартиру на Пушкінській.

— Є! Вирішив продати?

— Допоможеш?

— Коли я другові не допомагав? — відповів Черпак. — Зробимо. Передавай від мене привіт своїй наполегливій невістці.

— Як ти, Галю? — Чорнобай зателефонував дівчині за добу після того, як відчув свободу.

— Андрію Івановичу… Ви де? Я зараз же… Куди приїхати? Я будь-куди зможу… — Галя погубила слова. У невеличкій порожній перукарні на Троєщині швидко знімала фартух. Ухопила сумку, ключі від перукарні — вже бігла до дверей.

— Галю, я сам можу під’їхати, — почула у мобільному голос Чорнобая. — Тільки скажи: куди?

— А ви у Києві?

— Я тепер весь час у Києві…

— Тоді… Може, на Подолі зустрінемося? Чи біля Дніпра. Краще біля Дніпра, Андрію Івановичу! На набережній біля храму. Знаєте церкву Миколи Чудотворця на воді?

Бо — чудо! Зачинила перукарню, викликала таксі. Так хотіла примчати першою і там, самій-самісінькій, стояти біля річки і храму, чекати на зустріч із мужчиною і вже геть нічого не боятися. Коли те сталося, що Галя позбулася страху? Хіба добре? Кожен знає: страх — захисна функція організму! Без страху — що без голови. Недовго жити!

Не зважала. Їхала в таксі, думала про те, як багато всього сталося за той час, поки не бачила Чорнобая. Відвела маму до лікаря Корчака, а він не тільки взявся розробити для мами індивідуальну програму лікування, а й Галі допоміг. Бо розповіла лікарю про ідею відкрити перукарню для людей з ВІЛ і СНІДом, і лікар звів дівчину з керівниками одного з благодійних фондів. Ті спочатку: ні, ні!

— Ти поняття не маєш, із чим стикнешся! — пояснювали. — Пересічне населення лояльне до проблеми ВІЛ-СНІДу лише доти, доки поряд не опиниться хтось із хворих. На перукарню, у якій обслуговують і хворих на ВІЛ-СНІД, чекає психологічна агресія в кращому разі і неприхована фізична — у найгіршому.

— Не може такого бути, щоб тільки я одна не боялася. А я не боюся, — товкла.

Не боялася. Коштом благодійного фонду орендувала невеличку перукарню на два робочих крісла для майстрів-перукарів і одне робоче місце для майстра манікюру. На дверях поряд із розкладом роботи з’явилася червона стрічка, пов’язана, наче шалик на шиї, — знак боротьби з ВІЛ-СНІДом. І надпис: «Дружелюбне місце». І ще один надпис нижче: «Ми показуємо, як дезінфікуємо інструменти». І ще один: «Здаємо в оренду робочі місця».

Скло у дверях розбили вже наступного дня, після візиту до перукарні дівчини-манікюрші, яка шукала роботу. Все її влаштувало: і орендна платня за робоче місце, і відсоток заробітку, який треба було віддавати перукарні. З хворими на ВІЛ-СНІД не хотіла мати діла.

— Ви й так не знаєте, хто з ваших клієнток здоровий, а хто хворий, — переконувала манікюршу Галя. — А у нас вам просто доведеться не брехати собі й не закривати очі на проблему: ретельніше і частіше обробляти інструменти, працювати у рукавичках.

— Та ти хвора! — відповіла манікюрша. — А твоя перукарня — повний бєзпрєдєл !

Добрі новини теж не забарилися. Галя тільки закінчила згрібати у відро бите скло і чекала на майстрів, які повинні були відновити функціональність дверей, коли у перукарні з’явилася перша клієнтка. Інтелігентного вигляду жінка років сорока сіла у крісло. Усміхалася, як дитина, що несподівано отримала жаданий подарунок.