Наоми Новик - Ті, що не мають коріння

Наступні чотири дні я не бачила Дракона. Ці дні я з ранку до ночі проводила на кухні: знайшла там кілька куховарських книжок і гарячково відпрацьовувала кожен рецепт у них один за одним, намагаючись стати найчудовішим кухарем, про якого хто-небудь коли-небудь чув. У коморі було достатньо їжі, щоб я не переймалася тим, що витрачала даремно; якщо щось було зіпсованим, я їла це сама. Я дослухалася до поради та приносила йому їжу в бібліотеку рівно за п’ять хвилин до потрібної години, а ще накривала тарілки та поспішала. Він більше жодного разу не перебував там у мить мого приходу, тож я була задоволена й не чула від нього жодних скарг. У скрині в моїй кімнаті лежало трохи одягу з домотканого полотна, який мені більш-менш підходив: ноги в мене були голі нижче коліна, руки — нижче ліктя, і мені доводилося підперізувати його довкола талії, проте я була не бруднішою, ніж зазвичай.

Я не хотіла йому догоджати, але хотіла не дати йому вчинити це зі мною ще хоч раз, хоч яким було те заклинання. Я прокидалася від снів по чотири рази на ніч, відчуваючи в себе на губах слово «ліринталем» і відчуваючи в роті його смак, неначе там йому й було місце, а його рука дуже обпікала мою.

Страх і робота були не таким уже й жахливим товариством. Вони обоє були кращими за самотність і глибші страхи, гірші, які, як я знала, справдяться: що я десять років не бачитиму матері й батька, що я вже більше не житиму у власному домі, ніколи більше не біситимуся в лісах, що та дивна алхімія, яка діяла на Драконових дівчат, невдовзі почне оволодівати мною й оберне мене на людину, яку я зрештою не впізнаю. Принаймні доки я різала та парилася перед пічками, мені не треба було думати ні про що з цього.

За кілька днів, усвідомивши, що він не приходитиме зачаровувати мене тим заклинанням під час кожної трапези, я перестала гарячково куховарити. Але тоді я зрозуміла, що мені більше нічим зайнятися, навіть коли я вишукувала роботу. Хоч якою великою була вежа, прибирання вона не потребувала: у кутках і на підвіконнях, та й навіть на крихітних різьблених виноградних лозах на позолоченій рамі, пил не збирався.

Мапа-картина в моїй кімнаті мені досі не подобалася. Щоночі я уявляла собі, ніби чую ледь помітне дзюрчання з її боку, наче то вода біжить ринвою, і вона щодня висіла на стіні у всій своїй надмірній величі, намагаючись змусити мене поглянути на себе. Подивившись на неї спідлоба, я пішла донизу. Висипавши в льосі ріпу з мішка, розірвала шви й накрила картину тканиною. Коли її золото та розкіш були сховані, моя кімната одразу видалася кращою.

Я до кінця того ранку знову виглядала з вікна в долину, самотня та змучена тугою. Це був звичайний робочий день, тож на полях збирали врожай чоловіки, а жінки займалися пранням на річці. Навіть Пуща видавалася мені майже втішною у своїй величній дикій непроникній чорноті — незмінною постійною величиною. На нижчих схилах гір у північному кінці долини паслася велика отара овець, яка належала Радомську; вона скидалася на мандрівну білу хмаринку. Я якийсь час спостерігала за її блуканням і трохи поплакала, та навіть горе мало свої межі. До обіду я страшенно знудилася.

Моя родина не була ні бідною, ні багатою; у нашому будинку було сім книжок. Я прочитала лише чотири з них; майже кожен день свого життя я більше часу перебувала надворі, ніж у приміщенні, навіть узимку та в дощ. Але в мене тепер було небагато інших варіантів, тож, принісши того дня тацю з обідом до бібліотеки, я зазирнула на полиці. Звісно, не може бути жодної шкоди в тому, що я візьму одненьку. Інші дівчата вже напевно брали книжки, бо всі завжди казали, якими начитаними вони поверталися зі служби.

Тож я сміливо підійшла до полиці та взяла книжку, яка мало не закликала взятися за неї; вона мала красиву палітурку з полірованої шкіри кольору пшениці, що мерехтіла у світлі свічок, розкішна і зваблива. Діставши її, я відразу завагалася: вона була більшою та важчою за будь-яку книжку моїх рідних, а на обкладинці до того ж були витиснені прекрасні малюнки, пофарбовані в золотий колір. Але замка на ній не було, тож я понесла її із собою до своєї кімнати, частково почуваючись винною та намагаючись переконати себе в тому, що я — дурепа, якщо так почуваюся.

Тоді я розгорнула її та відчула себе ще більшою дурепою, тому що зовсім не могла її зрозуміти. Не у звичайному сенсі, не знаючи слів або не знаючи значення достатньої їхньої кількості, — я розуміла їх усі та все, що читала, перші три сторінки, а тоді зупинилася й замислилася: про що ж книжка? І я не змогла сказати; я поняття не мала, що тільки-но прочитала.