Наоми Новик - Ті, що не мають коріння

У кінці кімнати було дивовижно холодне місце, де, як я виявила, висіло м’ясо: цілий олень і двоє великих зай­ців; був ящик із соломою, повний яєць. На каміні був свіжий буханець уже спеченого хліба, загорнутий у ткане полотно, а поруч з ним я знайшла цілий горщик кролятини з гречкою та дрібним горошком. Спробувала її на смак: приготована ніби на свято, дуже солона та трохи солодка, а ще — ніжна, аж у роті тане; ще один дарунок від безіменної руки у книзі.

Я взагалі не знала, як готувати подібну їжу, але зіщулилася зі страху, подумавши, що Дракон на це очікуватиме. Утім, я все одно була щиро вдячна за те, що цей горщик був готовий. Я повернула його на полицю над вогнем розігріватися (при цьому трохи оббризкавши сукню), а ще поставила у піч пектися два яйця та знайшла тацю, миску, тарілку й ложку. Коли кролятина була готова, я виклала її на тацю та порізала хліб, а ще поклала масла. Я навіть запекла яблуко з прянощами: мати навчила мене робити це на недільну вечерю взимку, а печей було так багато, що я могла зробити це, доки готувалося все інше. Я навіть трохи запишалася собою, коли все опинилося вкупі на таці: на вигляд — наче свято, хоч і дивне, їжі якраз достатньо для однієї людини.

Я обережно понесла її сходами, та надто пізно усвідомила, що не знаю, де бібліотека. Якби я трохи над цим подумала, я, можливо, дійшла б висновку, що вона точно не на найнижчому поверсі, і її справді там не було, та я з’ясувала це, лише пробрівши з тацею величезною круглою залою, де вікна були завішені фіранками, а в кінці стояло важке, схоже на трон, крісло. У віддаленому кінці були ще одні двері, але, відчинивши їх, я побачила лише передпокій і велетенські двері вежі, утричі вищі за мене та заперті на засув — дебелий дерев’яний брус у залізних скобах.

Я повернулася й рушила назад залою до сходів, вийшла на черговий майданчик і стала на мармурову підлогу, вкриту м’якою пухнастою матерією. Я ще ніколи не бачила килима. Ось чому я не почула Драконових кроків. Я збентежено пересувалася залою та зазирнула в перші двері. Швидко позадкувала: у кімнаті було повно довгих столів, дивних пляшок, а ще — пузиристого зілля й неприродних іскор таких кольорів, яких не побачиш у жодному каміні; я не хотіла залишатися там більше ні на мить. Але мені все одно вдалося зачепитися сукнею за двері та порвати її.

І от наступні двері, по той бік зали, відчинилися в кімнату, повну книжок: дерев’яні полиці від підлоги до самісінької стелі, напхані ними під зав’язку. Там пахнуло пилом, а світло надходило лише з кількох вузьких вікон. Я була настільки рада знайти бібліотеку, що спершу й не помітила, що там був Дракон — сидів у важкому кріслі, поклавши книжку на невеличкий столик перед собою, таку велику, що кожна її сторінка була завдовжки з моє передпліччя, а з обкладинки звисав великий золотий замок.

Я завмерла, витріщившись на нього, бо відчувала, що поради у книзі мене підставили. Я чомусь вирішила, що Дракон доречно не потраплятиме мені на очі, доки мені не випаде нагода поставити на стіл його їжу. Він не підняв голови, щоб поглянути на мене, та я, замість того, аби просто тихенько підійти з тацею до столу посеред кімнати, зняти все з неї та хутко зникнути, затрималась у дверях і сказала:

— Я… я принесла обід, — заходити без його наказу не хотілося.

— Справді? — ущипливо промовив він. — І дорогою не впала в яму? Я вражений, — лише після цього він поглянув на мене та набурмосився. — Чи ти таки впала в яму?

Я опустила на себе очі. На спідниці в мене була одна величезна потворна пляма від блювоти (я як могла стерла її в кухні, але вона насправді не зійшла) та ще одна від моїх шмарклів. Були три чи чотири жирні плями від печені та ще трохи бризок від мийки, у якій я витирала горщики. На подолі ще з ранку лишився бруд, а ще я продерла в ньому кілька нових дірок, навіть не помітивши. Того ранку мати заплела мені волосся в коси, завила його та заколола, але більшість кілець зісковзнули в мене з голови й тепер були великим заплутаним клубком, який наполовину звисав у мене з шиї.

Я цього не помітила; це для мене зовсім не було незвичним, якщо не брати до уваги того, що під цим безладом на мені була гарна сукня.

— Я… я готувала та прибирала… — спробувала пояснити я.

— Найбрудніша у цій вежі ти , — промовив він — чесно, та все одно жорстоко. Я зашарілася та, опустивши голову, підійшла до столу. Виставила й оглянула все, а тоді з жалем усвідомила, що, поки я бродила туди-сюди, захололо все, крім масла, яке лежало в тарілці розм’яклою вогкою масою. Навіть моє чудове печене яблучко геть застигло.