Наоми Новик - Ті, що не мають коріння

Довкола мене заклубочився сірий дим, лізучи мені в ніс і рот, душачи мене, зупиняючи мене. Від нього мені пекло в очах, і я не могла кліпнути, не могла сягнути рукою, щоб їх потерти, — руки відмовлялися працювати. Кашель застряг у мене в горлі; все моє тіло повільно завмерло на місці, досі скоцюрблене на підлозі. Та я більше не відчувала страху, а за мить не відчувала навіть дискомфорту. Я чомусь водночас була геть важкою та невагомою, далекою. Кроки Дракона, коли він прийшов і став наді мною, я чула дуже слабко та здалеку, і мені було байдуже, що він зробить.

Він стояв там, із холодним нетерпінням дивлячись на мене згори вниз. Я не намагалася здогадатися, що він зробить; я не могла ні думати, ні ставити собі запитання. Світ був дуже сірим і нерухомим.

— Ні, — сказав він за мить, — ні, ти аж ніяк не можеш бути шпигункою.

Він повернувся й залишив мене там на якийсь час — я б не могла сказати, на який саме, це могла бути й година, і тиждень, і рік, хоча згодом я дізналася, що минуло лише півдня. Потім він нарешті повернувся з невдоволено стисненими вустами. Він тримав невеличку пошарпану річ, яка колись, до того, як я протягала її за собою лісами перші сім років свого життя, була поросям, сплетеним з вовни та набитим соломою.

— Отже, — промовив він, — ніяка не шпигунка. Дурепа та й годі.

Далі він поклав руку мені на голову та вимовив:

— Тезавон тагож, тезавон тагож ківі, канзон лігуш .

Він не стільки зачитав слова, скільки проспівав їх, майже як пісню, а доки він говорив, до світу поверталися колір, час і дихання; у мене звільнилася голова, і я вислизнула з-під його руки. З моєї плоті поступово зникав камінь. Звільнилися мої руки, завзято шукаючи, за що б його вчепитись, а нерухомі ноги тим часом утримували мене на місці. Він упіймав мої зап’ястки, тож коли я нарешті повністю звільнилася, він тримав мене за руку, і можливості втекти не було.

Утім, я не намагалася бігти. Мої думки, раптом звільнившись, бігали в десятку напрямків, так, ніби надолужували згаяний час, але мені здавалося, що він міг просто залишити мене каменем, якби хотів скоїти зі мною щось жахливе, і він принаймні перестав думати, ніби я — якась шпигунка. Я не розуміла, чому він гадав, ніби комусь може захотітися за ним шпигувати, а тим більше — королю; він же королівський чаклун, хіба не так?

— А тепер ти мені скажеш, що ти робила? — промовив він. Його очі й досі були підозріливими, холодними та блискучими.

— Я лише хотіла книжку, аби почитати, — сказала я. — Я не… Я не думала, що в цьому якась шкода…

— І сталося так, що ти взяла з полиці, аби трохи почитати, «Виклик Люта», — промовив він з дошкульним сарказмом, — і геть випадково… — а тоді його, можливо, переконав мій насторожений і спантеличений вигляд, і він зупинився й поглянув на мене з неприхованим роздратуванням. — У тебе справді незрівнянний дар приносити лихо.

Потім він, насупившись, опустив очі, а я простежила за його поглядом до уламків скляного глека довкола наших ніг; він із сичанням видихнув крізь зуби й різко вимовив:

— Прибери це, а тоді йди в бібліотеку. І більше нічого не торкайся.

Він подався геть, лишивши мене полювати за якимось ганчір’ям із кухонь, яким можна було б зібрати склянки, та відром; я ще й помила підлогу, хоча на ній не було ані сліду від якогось розливу, неначе чари вигоріли, як спиртне на пудингу. Я раз у раз зупинялася та підіймала руку з кам’яної підлоги, щоб крутнути нею вперед-назад, упевнюючись у тому, що камінь не повзе назад кінчиками моїх пальців. Я мимоволі замислилася, чому в нього на полиці стоїть глек із такою речовиною та чи застосовував він її хоч раз до когось — до того, хто десь перемінився на статую, стоячи з нерухомими очима, доки повз нього пролітає час; я здригнулася.

Я намагалася бути напрочуд обачною й не торкатися більше нічого в кімнаті.

Книжка, яку я взяла, знову стояла на полиці, коли я нарешті набралася духу й пішла до бібліотеки. Він ходив туди-сюди; його книжка лежала на окремому маленькому столику відкинута і знехтувана, а коли я прийшла, він знову насупився на мене. Я опустила погляд; на моїй спідниці після миття підлоги залишилися мокрі смуги, та й узагалі вона була надто короткою — ледве закривала мені коліна. Рукави в моєї сорочки були ще гіршими: того ранку я трохи забруднила їх кінці яйцем, готуючи йому сніданок, а ще злегка обпалила собі лікоть, знімаючи грінки, доки не підгоріли.

— Отже, почнемо з цього , — сказав Дракон. — Мене не конче має ображати кожен погляд на тебе.