Ivan Danilewsky - ЧЕРВОНА АРМІЯ І РЕЙХСВЕР

У радянсько-німецьких відносинах, окрім «військово- технічних» контактів, у 20-ті роки XX ст. був ще один надзвичайно важливий аспект — зовнішньополітичний. У роботі яскраво показано, що Німеччина в цей час в ос­новному намагалась використати зв'язки Червоної армії з рейхсвером як козирну карту для тиску на Англію і Францію. Цим Берлін намагався поновити свій статус ве­ликої держави, скасувати політичні й військові обмежен­ня Версальського миру.

До честі дослідників слід зазначити, що вони справед­ливо вбачають у військово-політичному співробітництві Веймарської Німеччини та Радянської Росії вимушені і, певною мірою, логічно обґрунтовані політичні кроки. Не формулюючи остаточно свої союзницькі стосунки, обидві країни усвідомлювали і силу, і слабкість подібного альянсу. Тому після того як сторони досягли природних меж у розвитку своїх взаємовідносин, Москва і Берлін почали використовувати свої взаємні військові зв'язки як засіб політичного тиску на держави Антанти з метою подолання повоєнної ізоляції. Не гребуючи ні блефом, ні «подачею» інформації про своє військове співробітницт­во до західної преси, вони, зрештою, зуміли включитися у велику політику, задовольнити прагнення бути серед держав, що вершили долю світу.

На прикладі складних і суперечливих німецько-ра­дянських відносин упродовж 1922— 1933 рр. І.Г. Вєтров і О.Т. Шевченко зуміли сформувати нове бачення історії зовнішньої політики СРСР і Веймарської республіки в повоєнну добу, актуалізували проблему взаємодії еко­номіки й політики в міждержавних стосунках, внесли гідний внесок у розвиток вітчизняної історичної думки. Сьогодні їхня праця може служити серйозною пересто­рогою для тих держав і політиків, які, керуючись власни­ми інтересами, часто надають допомогу і забезпечують військово-технічне сприяння режимам, здатним знову поставити світ на межу збройного протистояння.

Член-кореспондент НАН України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений діяч науки і техніки України, заступник директора Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор

ВСТУП

Відновлення державної незалежності України сприя­ло реорганізації зрадянізованої Східної Європи, утворен­ню життєздатних національних держав у пострадянсько­му просторі. Завдяки традиціям співробітництва із сусідніми країнами, які було закладено ще у 20-ті роки XX ст., Україна нині може вільно налагоджувати співпра­цю на теренах Європи. З урахуванням історичних тра­дицій, сучасної політичної й економічної ситуації на Європейському континенті одним із найбільш надійних партнерів України може стати Німеччина, співробітницт­во з якою набуває дедалі більше реальних і видимих кон­турів. Це відповідає вимогам забезпечення стабільності й структурної перебудови економіки країни, її економічної і політичної інтеграції у Європейське Співтовариство. Вивчення давніх зв'язків, що поєднують обидві держави, дозволяють також глибше зрозуміти історію непростих відносин СРСР і Німеччини, відшукати в ній приклади розв'язання багатьох складних питань, які неминуче ви­никатимуть у процесі налагодження двосторонніх діло­вих контактів на сучасному етапі.

Однією з найменш досліджених у вітчизняній істо­ричній науці є проблема ревізії Версальсько-Вашинг- тонської системи, а у цьому контексті (як один із її ас­пектів) і радянсько-німецьких відносин у міжвоєнні ро­ки, військово-технічне співробітництво Червоної армії та збройних сил Веймарської республіки. Саме вони роз­кривають підступну політику радянського керівництва, що значною мірою сприяла відродженню військового потенціалу Німеччини, військово-промислового комп­лексу СРСР і була, врешті-решт, однією з причин почат­ку Другої світової війни. Роль Радянського Союзу у відновленні німецьких збройних сил залишається однією з найбільш таємничих сторінок історії XX ст. А саме в Країні Рад було закладено основи майбутніх наступаль­них збройних сил Німеччини, які в 1939 році стали жахом для всієї Європи, а в 1941 році здійснили напад на Ра­дянський Союз.

1920-ті — початок 1930-х років були періодом глибин­них суспільних перетворень як у Німеччині, так і в СРСР. Це був непростий час становлення німецької демократії на уламках кайзерівської імперії, пошуків Німеччиною нового місця в повоєнній системі міжнародних відносин і, водночас, гострої політичної боротьби в тодішньому німецькому суспільстві. В СРСР, що виник на руїнах Російської імперії, перетворення, з одного боку, проходи­ли під знаком реалізації широкомасштабних відбудовних і реконструктивних процесів у різних галузях економіки, зокрема у військовій сфері, а з іншого — в умовах форму­вання й зміцнення тоталітарного режиму, адміністратив­но-командної системи управління, що наклала істотний відбиток на всі сфери суспільного життя. Крім того, досліджуваний період був часом загострення супереч­ностей, що породжувалися двополюсністю держав світу, непримиренністю демократичних традицій громадянсь­кого суспільства на заході Європи й тоталітарного режи­му, що утверджувався на великій частині Євразійського континенту й відверто прагнув поширити свій вплив на весь світ. Ситуація в Європі ускладнювалася ще й тим, що ідеї більшовицького тоталітаризму спонукали до життя свою протилежність і водночас подобу — фашистський тоталітаризм націонал-соціалістичного порядку. Аналіз військово-технічного співробітництва СРСР і Німеччини дозволяє глибше з'ясувати деякі зако­номірності й особливості, характерні для відновлення й розвитку військового потенціалу обох країн, простежити окремі зовнішньополітичні фактори, що зумовили розви­ток військового співробітництва між обома державами з урахуванням міжнародної ситуації та внутрішніх соціально-політичних факторів.