Агата Крісті - Крадіжка в готелі Гранд-Метрополітен

— О-о, моє намисто!

Обома руками вона пригасла перли до грудей. Ми всі оточили її.

— Де ви їх знайшли? — запитав Опалсен.

— У ліжку служниці. Серед матрацних пружин. Мабуть, вона вкрала його і

сховала ще до появи покоївки.

— Дозвольте, мадам? — стиха попросив Пуаро. Він узяв з її рук намисто і '

ретельно його оглянув. Потім з уклоном його повернув.

— Вважаю, пані, що нам доведеться забрати у вас це намисто на деякий час,

— заявив інспектор. — Воно нам -знадобиться, щоб оформити обвинувачення. Ми

повернемо його при першій же можливості.

Містер Опалсен спохмурнів.

— Чи це необхідно?

— Боюся, що так. Для додержання всіх формальностей.

— О, нехай забирають, Еде! — вигукнула дружина. — Мені здається, .що так

воно буде в більшій безпеці. Я весь час буду думати, що його захоче ще хто-

небудь привласнити, і не зможу заснути. Яке підле дівчиська! Не слід було ій так

довіряти.

— Ну-ну, люба, не бери все так близько до серця. Я відчув, як хтось

легенько стискає мені руку. Це був Пуаро.

— Вийдемо, друже! Думаю, що в .наших послугах тут уже потреби немає.

Однак, як тільки ми вийшли з номера, він завагався, а потім, на мій

великий подив, заявив:

— Мені, все ж таки, хотілося б оглянути сусідній номер.

Виявилося, що двері номера були не замкнені, і ми зайшли. Номер на двох

був незаселений. На меблях лежв шар пилюки, і мій охайний приятель скривився, обвівши пальцем прямокутну пляму на столику біля вікна.

—Робота персоналу готелю бажає бути кращою, — сухо констатував вій.

Потім він надовго втупився у вікно, і мені здалося, поринув у сумні

роздуми.

— Так що? — запитав я нетерпляче. — Чого ми сюди завітали?

Пуаро уважно глянув на мене.

— Je voos demandc pardon, mon ami, я хотів переконатися, що двері з цього

боку теж зачинені на засувку.

Пуаро кивнув. Вигляд у нього був все ще тадчужений.

— А все ж, — провадив я, — яке це може мати значення? Справа вирішена.

Звичайно, мені хотілося б, щоб вам видався ліпшим шанс проявити свої здібності.

Однак, ця справа була з тих, в яких навіть такий тупак, як інспектор, не зміг

вибрати хибний шлях розслідування.

Пуаро похитав головою.

— Справа ще не завершена, друже мій. Вона буде завершена тільки тоді, коли

ми знайдемо того, хто вкрав перли.

— Це ж справа рук служниці!

— Чому це ви зробили такий висновок?

— Ну, — затинаючись, промовив я, — вони ж були знайдені... в u матраці.

— Та, та, та! — нетерпляче вигукнув Пуаро. — Це були не ті перли.

— Як?

— Підробка, друже мій.

Мені перехопило дух. Пуаро безтурботно посміхався.

— Мабуть, наш друг-інспектор зовсім не розуміється на коштовностях. Але

скоро з цього приводу буде великий ґвалт!

— Ходімо! — закричав я, хапаючи його за руку.

— Куди?

— Треба зараз же сповістити про цс Опалсенів!

— Я вважаю, що цього робити не слід.

— Але ж ця нещасна жінка...

— Послухайте, ця нещасна жінка, як ви її називаєте, спатиме цієї ночі

набагато спокійніше, коли буде вірити, що її коштовності в надійних руках.

— Але ж злодій може тим часом утекти з ними!

— Ви, друже, як завжди, говорите, не поміркувавши. Звідки ви знаєте, що

перли, які місіс Опалсен так дбайливо замкнула ще вчора, вже не були фальшивими, і що крадіжка не була вчинена значно раніше?

— Та невже! — вигукнув я.

— Саме так, — сказав Пуаро, сяючи сонцесяйною усмішкою. — Ми починаємо все

з самого початку.

Він вийшов з номера, затримався на якусь мить, мовби розмірковуючи, а

потім рішуче попрямував у кінець коридора. Тут він зупинився біля маленької

комірчини, яка була штаб-квартирою покоївок і лакеїв суміжних поверхів.

Виявилось, що вже знайома вам покоївка зібрала невеликий натовп і розповідає

вдячній аудиторії свою пригоду. Вона обірвала оповідь на середині- фрази. Пуаро

вклонився зі своєю звичайною ввічливістю.

— Вибачте, що турбую вас. Я був би вам дуже вдячний, якби ви відімкнули

двері номера, де мешкає містер Опалсен.

Дівчина охоче підвелася зі стільця, і ми пішли слідом за нею. Кімната

містера Опалсена була по той бік коридора, проти номера, що його займала

дружина. Покоївка відімкнула двері своїм ключем, і ми зайшли в номер. Вона

зібралась піти, але Пуаро спинив її.

— Одну хвилину, чи не бачили ви серед речей містера Опалсена картку, схожу

на цю?

Він витяг чисту білу картку незвичного вигляду, дуже блискучу. Дівчина

взяла в нього з рук картку і пильно її оглянула.