Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

ятки, дружини алкоголіка, знервованої нестатками матусі, пергідрольної блондинки,

місцевої месаліни з брудом під нігтями, язикатої дворової скандалістки в халаті з квітками

дістанеться комусь іншому...

Він замовк.

- Дивно... - промовив лікар, - все це досить дивно. . Хоча, власне, й зрозуміло... їй

пощастило, що вона зустріла вас. Книгу пані Хелени «Амулет Паскаля» я сам перечитав

разів п'ять. Цікаво було почути, як усе починалося. Хто б міг подумати...Ось вам і

анамнез...Це ж треба... Що ж далі?

- А далі... Поволі я почав виконувати пункти свого плану. І, повірте, це було

приємно: ламати й вибудовувати щось нове. Я захопився цим будівництвом. Це не було

для мене обтяжливо. Крім того, цей процес пішов на користь і мені. Тоді я викладав в

університеті і всі нові лекції спочатку випробовував на ній.

- І ви не боялися зіпсувати психіку дитини?

- О, я ж казав, вона була як губка. І чим більше знань я давав - тим більшою ставала

площина цієї губки. Маленька ненажера щоразу приходила до мене з новими

запитаннями. До кінця школи я підготував її так, що вона могла 6 вступити до будь-якого

навчального закладу.

- Тобто ви «вели» її багато років. Чи не було це дивним, скажімо, для її батьків,

сусідів? Чи не зіпсували ви їй життя чутками? Адже якщо дружбу дорослого із дитиною

ще можна якось пояснити, то навряд ми можна пояснити духовне спілкування

шістнадцятирічної дівчини з досить не старим чоловіком... Ви щось не договорюєте...

Пан Вітольд поморщився, ніби в нього раптом І боліли зуби.

- Я вирішив говорити тільки так, як було насправді. Не квапте мене. І, будь ласка, ви, здається, пропонували коньяк...

Лікар охоче дістав із шафки нову (куплену сьогодні спеціально для цієї зустрічі)

пляшку, швидко нарізав лимон, розлив напій по череватих келишках. Пан Вітольд

покрутив свою чарчину в руці. Лікар із хвилюванням простежив за тим, як прозорі

коричневі краплі повільно сповзають по стінках келиха - отже, коньяк, слава богу, був «не

паленим», хоча й купленим у місцевому магазинчику. Обидва випили мовчки.

- Отже... - продовжував відвідувач, - щодо батьків... Вони були щасливі від такого

безкоштовного репетиторства. Тільки й того! А через два-три роки вони вже мали ще двох

дітей - близнюків, і, звісно, їм було не до старшої. Із сусідами я не спілкувався взагалі. А

щодо наших зустрічей...

...Вона була для мене лише об'єктом - шматком глини на гончарному крузі. І якщо я,

висловлюючись метафорично, водив по ньому руками, як годиться вправному гончареві, -

у цьому не було ані натяку на тілесну чуттєвість. Я мав коханок, хоч одружуватися ще не

збирався. Не подумайте, що я був якимось нудним сухарем. Крім наукових, я

пророблював купу інших експериментів, які, безперечно, також ішли їй на користь. Вона

дуже погано одягалася - завжди доношувала щось материне або перешите з материного

власноруч. Рятувало те, що тоді дівчатка носили шкільну форму, до якої можна було

пришивати різні комірці, - у формі в неї був пречудовий вигляд. Решта одягу - суцільний

несмак. Зачіска теж вимагала більшої уваги. До того ж мені потрібно було навчити її

спілкуванню і тому, що називається «соціальною поведінкою». Це також було досить

цікаво.

Я із задоволенням платив за сукню, яку вмовляв її поміряти в магазині. Власне, я

робив це не заради неї - це також було часткою моєї жаги до експериментів. Я часто

пророблював таке з іншими жінками. Не знаю, як це краще пояснити... Це приємне

відчуття, коли ти ненароком заводиш жінку до крамниці, так само ненароком знімаєш із

кронштейна якусь річ і кажеш: «Тобі це має пасувати!». Жінка шаріється й ніяковіє. Тим

паче, якщо ви знайомі менше двох-трьох днів. На її обличчі відбивається безліч емоцій -

вони всі перед тобою мов на долоні! Спершу вона сприймає цей жест за комплімент (адже

я завжди вибирав найкращу сукню), потім вона напружується, подумки перераховуючи

гроші у своєму гаманці - чи вистачить на те, аби задовольнити моє бажання бачити її в цій

сукні. Ця мить вагання для мене - найяскравіша й найнеприємніша. Потім вона

відчайдушно заходить до вбиральні... Будь-яка жінка в такій ситуації все одно заходить до

вбиральні. А коли виходить... Ось тут починається найприємніше: бачить, що я прямую до

каси... Відверто кажучи, пророблював усе це заради себе самого. Я й нині інколи можу

робити те саме. Якщо ви мене не розумієте, просто зробіть колись так, і, присягаюся, в ту