Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

мить відчуєте себе творцем світу!

Одне слово, час від часу я купував їй одяг, переплачував циганам за польську

косметику. У неї першої в класі з'явилися великі сонцезахисні окуляри-хамелеон і

джинси... Стригли тоді в перукарнях погано, і я запропонував їй збирати густе волосся в

охайний оберемок на потилиці. Ось так мені довелося стати ще й стилістом...

Тепер, відповідаючи на ваше друге запитання, варто пояснити найскладніше...

* * *

Часом траплялося так, що я виставляв її за поріг: до мене приходили жінки. Тоді

вона перетворювалася на маленьку фурію - вперто гамселила ногою по зачинених дверях, дмухала в замкову шпарину або, на знак протесту, заклеювала вічко жувальною гумкою.

Ми сварилися.

- Навіщо тобі та руда? - вигукувала вона. - Тобі з нею цікавіше, ніж зі мною?! Що ти

з нею робиш?

- Це тебе не обходить, - сердився я, - кожна людина повинна мати своє особисте

життя.

- А я, я не можу бути твоїм особистим життям?!

Я сміявся:

- Не хвилюйся, ти - набагато більше, ніж це.

- Тоді чому ти мене проганяєш?

-Тому що для всього - свій час. Ця, як ти сказала, «руда» - жінка, яку я люблю. Це

тобі зрозуміло? Я хочу бути з нею наодинці. Час від часу це мені потрібно.

- Навіщо? Навіщо?! - з відчаєм перепитувала вона. - Про що ти їй розповідаєш? Тобі

з нею цікавіше?

Це були звичайні дитячі ревнощі. Через пару років, перетворившись на досить

гарненьку дівчину, вона вже не питала, що я роблю з жінками. Навпаки. Тут уже мені

довелося стримувати її чуттєвість, адже, як будь-яка дівчинка з неблагополучної родини, що мешкає в однокімнатній квартирці, вона була досить обізнана у стосунках між

статями. Я думаю, що вона замислювалась і над нашими зустрічами, відшукуючи в них

якийсь підступ. Часом мені важко було повернути її думки в річище навчання. Вона могла

сісти на стіл, виклично закинувши ногу на ногу. І я починав побоюватися, що моя теорія

розіб'ється вщент, бо гени все-таки візьмуть своє.

Я намагався бути якомога суворішим, холоднішим, відсилав її до ванної - змити

фарбу з губ та очей. Вона сердилася, каверзувала, дошкуляла мені подробицями своїх

стосунків зі старшими хлопцями. Зупинити її могло тільки те, що я, вдавано зітхаючи, випроваджував її додому. Тоді вона знову перетворювалася на слухняну ученицю й

покірно сідала за стіл. І, присягаюся, я бачив, що це їй було цікавішим від жіночих

хитрощів, за допомогою яких вона намагалася маніпулювати мною. Ось так, разом, ми

пережили перехідний вік, не уникнувши сварок і непорозумінь. До останнього,

випускного класу їх було достатньо. Вона почала ніби змагатися зі мною, випробовуючи

моє терпіння і, я б сказав, дружбу чи щось більше, що склалося між нами за ці роки, -

якусь духовну близькість, майже спорідненість.

- У класі я сказала декому, що маю старого коханця, - якось заявила вона.

- Ти - банальна маленька дурепа, - відповів я. - Прикро, що твої золоті мізки

працюють на такі дурниці!

- А якщо мені ні з ким не цікаво, крім тебе?! - зарепетувала вона.

- То хіба обов'язково записувати мене в коханці?! Ти задля цього надто мала і... і

дурна! Якщо хочеш, аби мене посадили до в'язниці, - то, прошу, поширюй ці плітки по

всьому місту!

Іншого разу вона сказала ще більшу нісенітницю:

- Якщо я не знайду кращого чоловіка, ти одружишся зі мною? Не зараз - потім...

колись?..

- Мабуть, я помилився, - зітхнув я. - Гадав, що на світі є дівчатка, з котрих

виростають сильні, незалежні й розумні жінки. Виявляється, що помилився: усі вони

мріють одружитися, стати квочками... Я знав, що казати й на що тиснути! Більше вона

мене ніколи не провокувала, і наші заняття тривали без проблем. До того ж настав час, коли треба було серйозно подумати про подальше навчання.

Вона робила неабиякі успіхи, і я був дуже задоволений. Але її захоплення щороку

змінювалися, вона не знала, на чому зосередитися. Спочатку це були точні науки, потім -

література й мови. Нарешті ми обрали факультет іноземних мов. Це був раціональний

вибір, адже я планував, що вона не задовольниться однією освітою, а знання мов завжди

знадобиться.

Звісно, вона вступила до університету. І наші розмови втратили свій академічний

характер.

* * *

- Не розумію... - промовив лікар, - навіщо вам це було потрібно?

- Тепер і я не можу знайти відповіді на це запитання, - задумливо відповів пан

Вітольд. - Мені подобалося бути богом. Тим більше що мені це нічого коштувало - в