Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

наполохані очі. Бідне дівчисько! Я взяв її за плечі, мовчки завів до квартири. Вона

замерзла і тремтіла.

- Ти що, збожеволіла? - сказав я. - Невже просиділа так всю ніч? Навіщо? Негайно - в

ліжко! Добре вкрийся, а я зараз зроблю тобі щось гаряче!

Але вона стояла нерухомо й мовчки дивилася на мене. Дивилася так, що я - чорт

забирай! - просто не знав, що маю робити. Переді мною стояла моя маленька Галатея -

неслухняний шматочок глини, який я вже не міг просто так зібгати. Вона сказала, що

любить мене...

- Невже ви розраховували на інше? - здивувався лікар. - Ви стільки років були для

неї ідолом, другом, учителем - і не здогадувалися, чим це все може закінчитися для такої

вразливої дівчини? Ви мене дивуєте!

- Я вже казав, що в мене було своє життя... Присягаюся, я ніколи не сприймав її як

жінку!

- Але ж вона справді досить гарна жінка... - задумливо промовив лікар. - Навіть зараз.

Уявляю...

- «Уявляю, яка вона була в двадцять»? - з усмішкою продовжив його думку пан

Вітольд. - Так. Саме тоді я пильніше придивився до неї.

...Прискіпливим чоловічим поглядом (від якого, відверто кажучи, в ту мить мені

самому стало незручно) я розглядав її струнку, витончену, я б сказав - видовжену, як на

полотнах Модільяні, постать, великі, якогось неприродно-блакитного кольору очі, чіткі

вилиці. Шкіра на обличчі була такою світлою, немов підсвіченою зсередини. Я нарешті

побачив, який у неї гарний стан, стрункі й пружні ноги, тендітні руки з тонкими

зап'ястями. Додайте сюди довге пшеничне волосся й палаючі щоки - і портрет вийде

бездоганним. Ось така жінка стояла переді мною й казала, що кохає мене...

І знаєте, що я відчув тієї миті? Я відчув... зловтіху. Зрозумів, що мої позиції щодо неї

збережені, що я був, є і лишаюся для неї непересічним авторитетом, який навіть зміцнів...

Лікар сплеснув руками, підвівся, пройшовся кабінетом із кутка в куток, знову сів

навпроти відвідувача, увесь час здивовано хитаючи головою. Скидалося, що в нього

просто немає слів, щоб висловити подив, розпач, обурення і ще купу різних почуттів, котрі опанували його.

- І це - все? - нарешті видихнув він.

Пан Вітольд невпевнено хитнув головою.

- А як могло бути інакше? - запитав він. - Історія набувала банального, навіть

вульгарного вигляду! А я ніколи не був банальним! Виявлялося, що я, як останній

покидьок, виховав її для себе? Це - неможливо. Це - підступ, на який я не здатен. Вона

ніби зрадила мене своїм учинком. Як вона могла? Що вона собі вигадала?! Я так і сказав

їй. Пригадую, вона заплакала. Вперше я бачив її сльози, адже вона була досить стриманою

дівчинкою - життя навчило її не плакати, не виказувати своїх емоцій (власне цим вона

мені й подобалася раніше). Я скривився: терпіти не міг, коли жінки починали плакати при

мені, особливо в тому випадку, коли причиною їхніх сліз був я сам.

- Отже, я була для тебе лише грушею, котру гамселять боксери, аби не втратити

форму? - нарешті запитала вона.

- Приблизно так, - безжально відказав я.

Вона хитнулася, ніби від удару. Потім минуло ще кілька жахливих, розтягнутих у

часі хвилин. Нарешті вона промовила:

- Я більше не прийду.

- Це ж чому? - намагаючись взяти себе в руки,

сказав я. - Ми завжди були й лишаємося друзями!

Вона подивилася майже презирливо і попрямувала до виходу.

- Прощавай, добра фея! - почув я вже з порога. - Ти виконав свою справу на

відмінно! Потім двері зі стуком зачинилися...

Я став багато мандрувати. Навіть років п'ять працював за кордоном. Вона

дотрималася своєї обіцянки - ми більше не бачилися. Чудово знаючи мій розклад, вона

змінила свій, і ми не зіштовхувалися навіть у ліфті. Повернувшись, я купив квартиру в

центрі. Знав також, що вона виїхала від батьків і жила невідомо де. Безперечно, за ці роки

я часто згадував її і нашу останню розмову. Пишався собою, тим, що зміг утриматися.

Хоча часом, коли подорожував чи вирішує щось важливе для себе, шкодував, що її немає

поруч, що мені нема з ким порадитися. Дедалі частіше на мене накочувалося

спустошення, відчуття порожнечі, але я не пов'язував це з нашою розлукою.

Звісно, мені було цікаво, ким вона стала, як живе, де працює. Я був певен, що така

яскрава особистість має обов'язково випливти на поверхню. Але - де? І я не помилився.

Одного разу, увімкнувши телевізор, побачив її на екрані. Упізнав не відразу й не

відразу второпав, про що йдеться. Просто не міг повірити! Це було її коротке інтерв'ю