Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

- Так звали мою прабабцю, - пояснила дівчинка. - Я її навіть пам'ятаю...

Вона замислилася і додала:

- Вона палила люльку і гадала на картах... І її за це сварили. А вона ховала карти і

тютюн під церату в кухні, а мені показувала ось так, - дівчинка приклала палець до своїх

уст. - І... і так цікаво про все розповідала.

Не переповідатиму всієї розмови, але я здивувався, коли помітив, що сусідка

затрималася в мене майже на півдня.

Дещо про неї я зміг дізнатися з її відповідей на мої запитання, дещо домалював сам.

Я здогадався, що її родина досить проста - батьки працюють на заводі. Вона не говорила

прямо, але я добре уявив цю родину: пиятика у вихідні, закручування огірків на зиму - по

п'ятдесят слоїків, котрі потім стоять під ліжками й на балконі (мене завжди дивував цей

жіночий фанатизм щодо консервації, адже все можна купити в магазині), ритуальні сварки

як спосіб життя і мислення, «руль до получки», картопля зі шкварками, гості у свята, жовті від цигаркового диму фіранки. Що в такому разі залишається дітям? Бігати

вулицями, стукати в двері, за якими в однокімнатній квартирі «гуляють» дорослі,

виманювати копійки на морозиво у хмільних гостей, цупити зі столу щось смачненьке,

отримувати стусани. І... носити короткі сукенки, поки вони не полізуть на носа.

Попри все, що намалювала моя уява (гадаю, я не помилявся), дівчинка видавалася

досить розвинутою.

Я помітив її потяг до книг і те, з якою цікавістю вона слухала мої відповіді на свої

запитання. Коли вона прощалася (мовляв, їй ще треба зварити цим батьків картоплю), я

запропонував приходити до мене в гості. Сказав це цілком щиро. І з її реакції зрозумів, що

ця наша зустріч не остання: їй вочевидь бракувало дорослого спілкування. Вона, як губка, всотувала в себе будь-яку інформацію. Вже стоячи на порозі, дівчинка попросила в мене

якусь книжку. Дитячих у мене не було, я замислився і дав їй «Думки» Блеза Паскаля з

підступною впевненістю, що вона цього не прочитає.

Увечері, згадуючи вранішній випадок, я подумав, що для сусідської дівчинки

мимохіть виступив у ролі «доброї феї» і що сьогодні вона засне спокійно...

* * *

- Перервемося! - раптом різко увірвав свою розповідь відвідувач і вибив із пачки

нову цигарку.

У кабінеті зависла довга пауза. За вікном шумів перший травневий дощ. Лікар із

подивом, ніби бачив уперше, розглядав сивого імпозантного чоловіка і не знав, що

сказати. Підійшов до вікна, розчахнув кватирку. Рясний дощ безжально стинав трикутні

капелюхи бузку. Сутеніло.

- Вона прийшла? - нарешті промовив лікар. Вираз його обличчя вже не був таким

самовпевненим і

на ньому засвітилася звичайна людська цікавість.

- Так, - утомлено відповів пан Вітольд.

- І про що ви розмовляли? Ви - доросла людина - і п'ятикласниця з неблагополучної

родини?

- Ви змусили мене розворушити те, чого не варто зачіпати. Але якщо так сталося - я

готовий продовжити розмову завтра. Не зупинятися ж на півшляху! - сказав він після

довгої затяжки.

- Добре. Я з нетерпінням чекатиму в будь-яким зручний для вас час, - швидко

відповів лікар. Складалося таке враження, ніби в нього щойно відібрали недочитану

книгу. - Коли це може бути?

- Я людина зайнята. Зможу тільки ввечері, якщо це вас влаштовує.

- Часом я залишаюся ночувати у відділенні, - сказав лікар, - а заради вас робитиму це

доти, доки буде потрібно.

- О'кей!

Пан Вітольд підвівся.

- Скажіть, чи можу я непомітно поглянути на неї? - раптом запитав він зовсім іншим

тоном. - Вона, певно, ще тут?

- Не знаю, - мовив лікар, - але це можна перевірити. Я проведу вас до кабінету.

Сподіваюся, ви будете обережні...

- Так, звичайно... - кивнув відвідувач. - Я не хочу турбувати її. Тільки погляну.

Вони вийшли, пройшли довгим синім коридором повз зачинені двері палат із

вічками посередині, спустилися на два поверхи нижче і знову йшли довгим коридором.

Повз пост медсестри, повз палати...

Нарешті лікар зупинився біля останніх, трохи прочинених дверей. Спершу зазирнув

у шпарину сам, а потім жестом запросив відвідувача. Той припав щокою до грубо

пофарбованої поверхні й затамував подих.

Ось вона, Хелена...

Жінка стояла біля вікна й дивилася на дощ. На рясний залізний дощ, який знищував

бузок.

Доросла й чужа.

Результат його праці.

Чи це - лише зухвала вигадка?..

Пан Вітольд знизав плечима, відсторонився.

- Не уявляю, як вона добирається додому, - прошепотів він лікарю. - Вона