Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

могли б бути їй батьком... З якої вона родини? Як ви познайомилися? Чим вона хворіла?

Отже, давайте почнемо з самого початку.

- Цей початок відкине нас років на двадцять назад, - зітхнув відвідувач. - Навряд чи в

нас буде стільки часу. До того ж я б не хотів, щоб вона раптом увійшла сюди. Ми давно не

бачимося. Вона не повинна знати,

що я піклуюся про неї.

- Ми замкнемо двері, - відповів лікар. - А щодо часу... Часу в мене вдосталь, я не

спішу...

Пан Вітольд знову протяжно зітхнув.

- Дивіться, аби нам не довелося тут ночувати... - зауважив він.

І лікар професійним жестом непомітно увімкнув диктофон.

* * *

- Двадцять років тому, влітку, мені виповнилося тридцять. Сподіваюся, про себе мені

не потрібно розповідати? Можу сказати одне: тоді я жив сам, мав, як на той час, добрий

заробіток, непогане помешкання, що вікнами виходило на річку, біля якої розміщувалася

середня школа. Після довгих і досить крутих сходинок до, як тепер кажуть, кар'єри -

студентської бідності, штудіювань різних наук, пошуків роботи, невдалих шлюбів - я

нарешті насолоджувався спокоєм, достатком, знаннями, набутими в численних

закордонних поїздках і різноманітних спілкуваннях.

Я завжди мав цікавість до експериментів. Особливо тих, що стосувалися людської

психіки. Пам'ятаю, в юності я шалено сперечався з однокурсниками, висловлюючи

непереконливу впевненість у тому, що з будь-якої людини можна виховати якщо не генія, то принаймні розвинути здібності до найвищої межі. Мені заперечували, мовляв - «кесарю

кесареве», а «проли» (ми і тоді всі захоплювалися Орвелом) залишаться на своєму рівні, навіть якщо вдягнуть золоті шати. Я ж доводив, що всілякі містичні навернення, чи (за

Евелін Андерхілл, пробудження трансцендентної свідомості, частіше за все відбуваються

з людьми темними і менш за все вартими такого дарунка. їхня свідомість не затьмарена

каламутними потоками різної інформації, не обтяжена знаннями і відкрита для голосу

природи.

Одне слово, звичайна юнацька маячня, балачки в стилі Кортасара. Потім усе це

відійшло на другий чи навіть сто другий план.

І лише святкуючи свій тридцятий рік народження перед широко розчахнутим вікном,

за склянкою доброго білого вина, насолоджуючись самотою, я міг спокійно переглянути

своє минуле, посміхнутися йому - чи, швидше, самому собі - й поміркувати, чого мені ще

бракує... Був чудовий червневий ранок і перший день моєї відпустки.

Я сидів і дивився за вікно на шкільне подвір'я - там відпрацьовували «літню

практику» школярі. Я теж колись займався тим самим і страшенно ненавидів цю літню

працю, вважаючи її безглуздям і марнуванням золотого часу.

Нещасні діти - п'яти- чи шестикласники - розбрелися по шкільній присадибній

ділянці й порпалися на грядках, вириваючи бур'яни. Я подумки усміхався, споглядаючи це

дійство. Хлопчики байдикували, обсипаючи один одного землею, дівчатка посідали

близько одна біля одної і були поглинуті балачками. Моє око виокремило одну з них - ту, що присіла з мого краю грядки, ближче до дороги, й усе-таки щось робила. Я впізнав у ній

дівчинку, що мешкала двома поверхами нижче. На ній була синя сукенка в жовтогарячий

горошок, така коротенька, що з-під неї виглядали зворушливі білі трусики. Добра пожива

для якого-небудь педофіла, мимоволі подумав я. І як у воду дивився! Помітив, як із-за

рогу будинку до подвір'я наближається якийсь типчик у спортивних штанях. Він крутив

головою і поглядав на зграйку дівчаток. Нарешті помітив ту, котра сиділа ближче до

тротуару й трохи на відстані від своїх подружок. Я із зацікавленням почав стежити, що

буде далі, подумки жаліючи малу, до котрої підходив той покидьок. Такі телепні загалом

безпечні, хоча, звісно, здатні добряче налякати цих бідолашок у коротких спідничках.

Внутрішньо я напружився, адже збирався проконтролювати цю неприємну ситуацію:

якщо й справді щось не так, вирішив я, зможу швидко вискочити, оббігти будинок і за

хвилину бути біля «жертви», відігнати слизняка.

Він підійшов зовсім близько і зупинився над дівчинкою. На неї впала його тінь. Вона

поки що його не помічала. Але мені стало ніяково, здалося, що він бачить не тільки її білі

трусики, а й те, що просвічує крізь широку пройму рукавів сукенки, коли дівчинка

тягнеться за новою стеблиною.

«От падлюка!» - подумки вилаявся я, але з місця не зрушив. У мені прокинувся