Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

- Не всіх, - виправила я, - але багатьох. Для цього мені навіть не треба обертатися.

- Невже? - здивувався голос. - Отже, я вам не цікавий?

- Аж ніяк.

- Ви завжди так ставитеся до людей?

- Не завжди!-Я розсердилася на себе через те, що невідомо чому продовжую

розмовляти. - Але, як сказала перед самогубством Вірджинія Вульф: «Бог відняв у мене

здатність любити живих людей». І... - раптом додала я, - плакати...

- Чи можливо продовжити цю розмову десь у кав ‘ярні? Рушаймо, поки не пішов

дощ?

О, я здогадувалася, що буде саме так!

- Ні, дякую. У вас приємний голос. Мені цього досить. Боюся, що в наступні п'ять

хвилин я занудьгую, і поставлю вас у незручне становище - просто встану й піду. До того

ж, я б не хотіла домальовувати до вашого приємного голосу рожеві щоки, безвольний рот

і м'ясисті вуха. Він засміявся.

- Нічого немає смішного! - сказала я. - Крізь обличчя найсерйознішого чоловіка

завжди проглядають риси хлопчика - того, яким він був у школі. Боягузтво, жадібність, заздрість, лінощі відбиваються в найменших зморшках, а потім -у найпідступнішу мить-

лізуть назовні.

- Аз жінками хіба не те саме?

- Не те. Навіть перший незначний досвід змінює обличчя. А другий, третій або

десятий - робить непізнаваною.

- І тому краще дивитися в скло?..

- Можливо... - нарешті посміхнулася я. - У склі я бачу лише бузок. А це так красиво.

- Невже вам так набридло власне обличчя?

- А хіба з вами такого не буває?

- Не буває...

- Ну от бачите! Це тому, що чоловіки люблять себе більше, ніж жінки! Їм у собі

подобається все.

- Ви собі набридли. Ви собі не подобаєтеся, - констатував голос. - Але ж ви нічого

про себе не знаєте...

Якби знали...

Я принципово вирішила не оглядатися. Мене на це не впіймати!

Голос за моєю спиною набув більшої зворушливості:

- Ти народилася в Італії 1525 року в родині Алессандро Гутті - хранителя бібліотеки

Палаццо Дукале - палацу Венеціанських Дожів. У тебе дві старші сестри - Лаура та

Вероніка. Твоє ім'я-Лукреція. Лукреція Гутті... Ви мешкаєте неподалік від Мосту Зітхань, котрий з'єднує Палац із будівлею міської в'язниці, у кварталі Костелло. У дитинстві ти

часто дивилася у вікно, спостерігаючи, як Мостом ведуть в'язнів із залу Управління

Законів. Вони тяжко зітхали, прямуючи до казематів, і ти без пояснень старших розуміла, чому Міст названий саме так. Більш за все тобі подобалося, коли батько брав тебе із

собою до бібліотеки. Ви перетинали майдан Святого Марка, підіймалися Сходами

Гігантів, ішли під прохолодними зводами галереї другого поверху й спускалися в

книгосховище. Кращої розваги для тебе не існувало! Поки сестри вишивали біля вікна, спостерігаючи за красенями-гондольєрами, ти гладила пергаментні сторінки давніх книг і

намагалася зрозуміти, що в них написане.

Одного разу, коли батько був дуже заклопотаний своїми справами, ти непомітно

вийшла за межі книгосховища й тихо попрямувала до південного крила, до Зали Великої

Ради. І зачудовано завмерла посередині, вперше роздивляючись полотна Тіціана,

Тінторетто та молодого маляра - Паоло Веронезе. До речі, тоді ти і не могла знати, як тобі

пощастило, згодом усі шедеври знищено пожежею, котра сталася кілька років по тому. У

кутку Зали, розписуючи колону, працював художник. Йому було років з двадцять, але тобі

він здався дуже дорослим і навіть старим. Адже тобі було лише дев'ять Ти стояла тихо-

тихо, але він відчув твою присутність і озирнувся.

«Вітаю вас, руда синьйорино!» - промовив він. -«Я - не руда!» - образилася ти. - «Ох, прошу вибачення, я не розгледів: ви - золота!» - засміявся він і знову повернувся до

колони. На ній одразу ж виник яскравий штрих. Такий яскравий, як колір твого волосся...

...Авжеж! Авжеж я пам'ятаю вологий запах вітру, що блукає в найпотаємніших

куточках мого старого міста. Скільки разів він зривав з моєї шиї шовкову хустку і кидав її

на середину Гранд Каналу! У роті в мене завжди гірко - я люблю розгризати стеблину

якої-небудь рослини, котра трапляється на моєму шляху. А рослин тут небагато. Та й ті

частіше за все ростуть у великих вазонах біля сходів і будівель. Сірий дощовий серпанок

майже завжди висить над мостами й каналами. Від того мандрівникам наше місто здається

похмурим, вологим і непривітним. Тут мало вільного простору, і вулиці такі вузькі, що їх

можна з'єднати руками.

Варто лише настати ночі, як усе перетворюється на золоте із чорним - це