Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

підклав до каміна дров. Я намагався їсти повільно, щоб розтягнути час, зібратися з

думками. А ще я розмірковував про те, чим її привабив цей острів? Назвою? Жагою до

пригод? Можливістю відпочити від повсякденної маячні? З хвилюванням вирішував, як

розпочати пошуки, як заговорити про те, заради чого рушив у цю жахливу подорож.

Я ледве встиг допити останню краплю чаю, як старий зі старою всілися навпроти

та, ніби за командою підперли жилавими кулаками свої зморщені обличчя. Вони не

жартували. Вони приготувалися слухати. Клятий острів!

Я глибоко вдихнув і видихнув... Про що їм розповісти?

За вікном тривала війна дерев, гілки настирливо намагалися розтрощити скло.

Я почав говорити. Розповів про те, де і ким працюю, хто мої батьки, які книжки

люблю читати та які передачі йдуть нині по телебаченню. Це їх не надихнуло. Старі

засовалися на стільцях і незадоволено перезирнулися. Я поквапився продовжити.

Повідомив про результати останнього футбольного матчу, пояснив теорію Дарвіна про

походження людини і дещо із законів фізики. У мене було відчайдушне сподівання, що

господарі нарешті заснуть. Але вони сиділи, похмуро і злобно втупившись у мене. Від

їхніх поглядів у мене лопалися очні судини...

- ТА говорила складніше, - пробурмотів старий.

- Хто? - не втримався я.

- Ніхто. Продовжуйте. Або забирайтеся геть! - втрутилася стара.

Довелося змиритися і продовжувати. Тож я безтямно почав переказувати вірші

Превера. Вийшло ще гірше, ніж закон Ньютона. Однак, на щастя, дивні господарі почали

клювати носами. Я поглянув за вікно - там уже сірів вранішній серпанок.

У мене з'явилася змога роздивитися довкола. Кімната була простора, у ній приємно

пахло деревиною та зіллям, тихо потріскували дрова в каміні. Два ліжка біля стіни, крісло, широкий стіл, стільці - все було виготовлене з добротного дерева. Нічого зайвого.

Тільки один із кутків був завішений легкою тканиною, за якою тьмяно світився вогник. Я

обережно підвівся зі стільця. Цікаво, яким богам моляться ці відлюдники?

Тихо відсунув завісу. Над свічкою на великому цвяху висіла блакитна стрічка...

Я впізнав би її серед тисячі інших! Я навіть здогадувався, як вона може пахнути -

лавандою, а точніше - лавандовим шампунем...

Холодна та чіпка стареча рука вп'ялася в моє плече. Яз огидою відкинув її, ніби це

був павук або гусінь.

- Забирайтеся геть! - Очі старого випромінювали лють.

- Що це? - запитав я, вказуючи на стрічку.

- Геть! - Він старанно розправив тканину, і блакитна стрічка згасла...

- Але куди мені йти? Здайте мені куток на пару тижнів. У мене тут є справи...

- Ви поганий оповідач, - стишив голос старий. Ідіть до сестер. Це за кілометр

звідси на захід. А нам квартиранти не потрібні!

Добре, хоч мої чоботи просушилися! Я взувся, підхопив валізу...

Принаймні я знав: ВОНА була тут.

Можливо, на цьому острові відшукаю когось більш приязного до мене. Я вийшов і

занурився в молочний туман. Дерева припинили свою бійку. Повітря було просякнуте

духмяним запахом вирваної з корінням трави. Чомусь у мить смерті рослини пахнуть

особливо гостро...

Я несподівано подумав про те, що мало знаю. І це видалося мені дивним...

Перед тим як постукати в двері наступної будівлі (це був охайний котедж із

веселенькими фіранками), я вмився біля джерела, так-сяк подер щоки бритвою. Безсонна

й безтямна ніч далася взнаки: я ледь пересував ватяні ноги. Було вже зрозуміло, що

готелю тут ніколи не було. Будинки розміщувалися далеко один від одного, і люди були

відокремлені не тільки через брак будь-яких ознак цивілізації- телефонного зв'язку, радіо, телебачення, а й самою природою. Аби потрапити до котеджу, я здолав кілька великих

пагорбів і дві лісосмуги.

Отже, я поголився, зняв краватку (у цій глушині вона виглядала досить смішно) й

постукав у двері до тих, кого старі назвали «сестрами».

Вони справді були схожі. Дві жінки непевного віку, в однакових чорних сукнях із

білими комірцями, накрохмаленими з такою пристрастю, що на підборіддях обох дам

позначилися червоні рубці.

Доісторичні викопні вікторіанської епохи не відводили поглядів від носків моїх