Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

чобіт. І так само, як і попередні аборигени, категорично відмовилися від грошей, а після

невеличкої паузи - і від можливості проявити милосердя до втомленого подорожнього.

- Ви ж чоловік!-сказала одна, не піднімаючи очей.

-Ми відвикли від чоловіків! Ми вас боїмося! - додала інша.

- Але ж я зміг би щось зробити корисне... Принести води... Або ще щось... - почав

умовляти я, пригадуючи умови старих.

- Ми все робимо самі, - заперечила одна.

- Але, - підхопила інша, - ми любимо співати. А пісень не знаємо. От якби ви

поспівали нам щось...

«Цього ще бракувало - співати церковні псалми, - спересердя подумав я,-та це

острів якихось божевільних!»

Але мій погляд уже проник до кімнати - в куток, до свічки (такої самої, яку

старих!), до предмета, котрий вимальовувався над тьмяним вогником. Тривога охопила

мене й змусила покірно кивнути головою.

У будинку сестер я перебував майже добу. Зранку я просто влігся, не знімаючи

одягу, на тапчан у передпокої і прикинувся, що одразу заснув: не викинуть же вони на

вулицю втомлену сонну людину! Прокинувся аж на ступного ранку від неприємного

відчуття, ніби на мене хтось дивиться. Жінки в чорному справді стояли наді мною. Ледь

я поворухнувся, вони поквапилися опустити очі додолу.

- Можете поїсти, - сказала одна. - Там, на столі, молоко й сир.

Усе повторилося. Я повільно їв, розуміючи, що співати мені все ж таки доведеться

- було очевидно, що жінки очікують від мене концерту. А я розмірковував про одне: як би

зазирнути за завісу. А після того як доїв останні крихти, став нервово вирішувати, що ж

вона

хочуть від мене почути.

- Тепер співайте! - наказали вони.

Я ледь пригадав слова гімну моєї країни.

- Не те... - пробурмотіла одна.

- Не те... -луною відгукнулася друга. - Таких пісень ми не любимо. ТА співала

інакше...

- Та про кого ви всі говорите, чорт забирай! - не втримався я. - Кого ховаєте на

вашому клятому острові?!

Отут обидві здійнялися наді мною, немов чорні акули. Гострі леза краваток

зблиснули, сестри загрозливої ошкірилися:

- Геть звідси!

Але я вже не міг стриматися. Тож схопився й кинувся до кутка, відсмикнув завісу

імпровізованого алькова й приголомшено завмер: над свічкою, на такому самому, як і в

старих, гачку висіли... ЇЇ босоніжки.

Старенькі, з потертими тоненькими ремінцями. Я не міг помилитися! Босоніжки -

не стрічка. Я чітко пам'ятав кожну впадинку на тонесеньких кісточках її ніг і ці рожеві

ремінці, що охоплювали їх! Я різко повернувся, жадаючи пояснень, і... наштовхнувся на

дуло рушниці, спрямованої мені в потилицю...

...Біг, не розбираючи дороги, стрибав від куща до куща, а навздогін чулися постріли.

Валіза, цигарки, чоботи - все залишилося у клятому котеджі. Біг довго. Кілька разів

падав у болото, підводився і знову біг, доки звуки пострілів стали ледь чутні. Знесилений, ткнувся спиною в якийсь паркан, повільно сповз по ньому на землю і заплющив очі...

...Я завжди був улюбленцем долі. Друзі вважали мене душею компанії, а жінки

ніколи не залишали мене першими. Я все вирішував сам.

І раптом ця життєва програма загальмувала, усе пішло шкереберть. Три роки я

перебував у розпачі, напружено міркував, чому вона залишила мене. А потім поїхав сюди: вона завжди мріяла про дику безлюдну землю...

Незчувся, як заснув - ось так, у багнюці, під чужим парканом. Тепер у мене не було

ані грошей, ані чистої білизни. Прокинувся від неприємного звуку. Зазирнув у щілину

паркану: на подвір'ї двоє чоловіків пиляли дрова.

Одному було років шістдесят, другому - сорок. Ймовірно, це були батько та син.

Вигляд мали досить нормальний Я відчинив хвіртку й нерішуче завмер. Обидва, кинувши

роботу, пішли мені назустріч. Про всяк випадок я кинув погляд на гостро заточений

кілок, що лежав неподалік. Старший чоловік заговорив привітно, пригостив

самокруткою, в яку насипав якесь невідоме мені зілля. Нарешті я зміг поговорити

нормально, поставити запитання. І, почавши здалеку, дізнався, що на острові з давніх

часів мешкають чотири родини - ті, що залишилися від переселенців, які прибули сюди в

пошуках спокою. Я згадав позавчорашній буревій, холод, мокру землю, що вібрувала під