Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

ногами, мереживо павутиння, напнуте поміж стовбурами...

- Вам, мабуть, доводиться тяжко?..

- Нам байдуже, - відповів батько. - У цьому і полягає сенс Спокою. Вам цього не

зрозуміти... І ніколи не зрозуміти. Тому ми і не приймаємо чужих.

- Нікого з них?

- Нікого...

- Отже, я перший?

Син трохи закашлявся, батько постукав його по спині. Ми помовчали. Я -

розмірковуючи про те, як повести розмову далі, вони... Мені здалося, що вони думають

про те саме.

Тобто ваша мета - спокій? - спробував сформулювати свою цікавість я. -Але ж

повинна бути ще життєва філософія, котра змушує вас жити ось так - ховатися від

цивілізації, прогресу, нових знань...

- У нас усе своє. Ми не підпорядковуємося чужим законам, - відповів батько. І

перейшов до розлогих міркувань про мораль Гондвани. Промова його була задовгою й не

зовсім зрозумілою, наче стародавні письмена. Я спробував проникнути в її суть,

виокремити головне. Раптом воно саме чітко постало в моїй уяві, ніби звід певних

правил. Ось вони: а) добро тільки тоді залишається добром, коли ти шкодуєш, що

втратив його; б) втративши його випадково чи свідомо, ти сподіваєшся все повернути і

страждаєш від того, що воно - десь поруч і належить комусь іншому; в) тому його

варто власноруч покласти на жертовне вогнище; г) тоді віра в нього залишається

незмінною, у чистому вигляді; д) адже ти будеш певен: ТАКОГО більше ні в кого немає і

ніхто не скористається ним. Воно - всередині тебе. Назавжди.

- Нічого собі! - усміхнувся я. - Це означає, що, побачивши гарну квітку і збагнувши її

безкорисну чарівність, її треба... з'їсти, знищити, розтоптати?

- Так, - напрочуд серйозно відповів батько.

- Звичайно, - підтвердив син.

Я закляк, усмішка сповзла з мого обличчя, а чоло вкрилося холодним потом. Те, що

спало мені на думку в цю коротку мить, не вкладалося в жодні слова - тільки в нудотний

жах і тремтіння в кінцівках, як перед операцією...

Намагаючись нічим не виказати свого стану, я попросив води й на тремтячих ногах

увійшов за господарями в будинок. Роздивився. Вогнику кутку за завісою. Розмитий обрис

за нею...

Я відсторонив простягнуту руку з кухлем, зробив крок назустріч тьмяному

палахкотінню, відгорнув тканину. На двох цвяхах, ніби розіп'ятий метелик, висіла

шифонова хустка. Мій подарунок - із рожевою (під колір босоніжок) облямівкою...

- Що це? - захриплим голосом запитав я.

- Даремно ви так... - насупився батько. -Ви спаплюжили частину нашої моралі.

Ніхто не має права бачити реліквії. Якщо хочете вціліти - негайно тікайте звідси! Поки

ще є час до Великої Ради...

Але мене не треба було просити про це двічі. Я вискочив за поріг. І знову біг. І - не

брешу! - краще б мені услід стріляли! Цього разу я не намагався б ухилитися... Призахідне

сонце опускалося на острів важким червоним щитом, тиснуло на мозок. Я біг, обхопивши

голові руками. Мені хотілося рити землю біля кожного нагорі ба, під кожним деревом.

Жах змінився люттю: я переверну цю багнисту землю, просію її всю крізь пальці, але

знайду... Що? Що я хотів відшукати?!

Щось боляче вдарило мене у скроню. Непритомніючи, ще встиг подумати, що чиясь

куля все-таки влучила в мене...

Але помилився. Це був звичайний удар об дерево, котрий вибив мене з колії аж до

ранку. Прийшовши до ями від холоду й розплющивши очі, побачив хлопчика. Він стояв

наді мною нерухомо, немов пам'ятник.

Йому було років сім. Побачивши, що я живий, він із пересторогою відступив у тінь.

Тамуючи біль, я підвівся і сів. Вигляд у мене був яку справжнього клошара, та мені було

байдуже. «Байдуже!» Ось воно, це відчуття, що спустошує і несе спокій. Я тоскно

поглянув на хлопчика - вочевидь, це був нащадок четвертої родини, яка жила на острові, останній могіканин цієї дивної місцевості, остання жертва моралі. Я гукнув до нього.

Діти не брешуть, і я мав надію саме зараз почути правду. Всю правду, хоч би якою гіркою

вона була. Але хлопчик вичавив зі свого горла якийсь незрозумілий звук, показуючи на свої

вуха і рот. Він виявився глухонімим...

Я махнув йому рукою, він боязко наблизився, сів поруч і допитливо подивився мені в