фінському- «херкулліста».
З Арто Ваатаном я познайомилася в літаку. Чоловік, котрий сидів на місці «17С», замовив віскі раніше від належного терміну. Я могла б і відмовити, але в нього в руках
була книжка про Мумітролів. Такий солідний пан, трохи схожий на пікінеса, - короткий
ніс, великі, широко посаджені очі, - і дитяча книжка! Я принесла віскі й попросила
подивитися малюнки. Так розпочалося знайомство. Потім він брав квиток на мій рейс із
Гельсінкі до Києва й назад. Літав часто. Мав вигляд серйозного бізнесмена. Як виявилося
пізніше, бізнесу нього ма л-е-е-нький (щось пов'язане з постачанням консервованої
морошки). Проте мав свій будинок із сауною на околиці Тампере, двійко дорослих дітей, котрі жили окремо, і свободу вибору. І він обрав мене.
А через півтора року після весілля з'ясувалося, що Арто Ваатан - романтик. Я таких
самих зустрічала й у себе на батьківщині у великій кількості. Чоловік спочатку добряче
випивав, потім кинув бізнес і подався до батьків у Лапландію, пояснивши свій вчинок
давнім фінським прислів'ям: «Хочеш бути багатим - працюй у місті, хочеш бути
щасливим і вільним - стань оленярем!». Він обрав друге. Більше я його не бачила. Та хай
би й так, проте будинок він заповів дітям...
Однак мені було байдуже. Адже одружувалася я не з великого кохання. Просто в
той час, коли наштовхнулася на нього на місці «17С», якраз ширилися плітки, що мене
спишуть на землю. І я шалено нервувалася. Не знаю, чим я так насолила команді!
Мабуть, бортінженер вирішив взяти на моє місце свою приятельку. Але ж небо для мене
- все! Дехто боїться літати, а я могла б відкинути люк і легко пробігти по небесах.
Упевнена: ніколи б не впала! Одного разу я намагалася це зробити. Ось після цього
випадку, коли милий Арто допомагав моїй напарниці відпоювати мене водою, і почалися
репресії, чутки, балачки. Уявляю, як шипіли мої заздрісники, коли Арто забрав мене до
себе!
А вже згодом був цей музей...
- Не знаю, просто не знаю, що й робити... - чула, як говорить директор роува
Саатаннен. - Який тут може бути вихід?..
Вона не знала, що перегородка між її кабінетом та підсобним приміщенням
тоненька, мов картон. Чи, швидше, це в мене тонкий слух. Адже якщо людина має
тонкий смак, мабуть, і решта в ній - тонке, делікатне... - Який може бути вихід? -
продовжує роува Саатаннен, розмовляючи з адміністратором роува Пайве. - Що з нею
робити? От яка нещаслива доля! Зовсім сама, у чужій країні... Скільки ж її тут
тримати? На це місце давно претендує Ярмо. У нього чудова наукова монографія з
дитячої літератури.
- Та вона, корова, усім тут впоперек горла! - говорить роува Пайве і навіть зубами
клацає (вона недобра, ця адміністраторка!). - Невже сама не розуміє? Навіщо ви її
підібрали?!
- Ви занадто суворі, -уриває її директорка.
- Це ви занадто м'які, роува!-не вгаває адміністраторка. - її місце-у притулку для
самотніх.
Роува Саатаннен щось відповідає своїм тихим голосом, а мене поглинають
фантазії. Я уявляю бідолашну тлусту та самотню корову, котра бігає сніговою
пустелею в пошуках трави...
Я добряче вмиваюся у вбиральні музею. Тут так гарно! Всюди пластик, скло,
різнобарвні кахлі й дуже добре пахне (коли я літала, завжди пильнувала, щоб у вбиральні
нашого літака завжди був освіжувач повітря з полуничним запахом). Одягаю чудову
сукню - я зшила її сама, ще коли жила з Арто. Вона чорна, з мереживом і рюшами, талія -
низька, на грудях - великий оксамитовий бант, знизу - широка оборка. Вії та губи я
завжди ретельно підкреслюю - лишилася звичка від попередньої професії. Мені ж
працювати на людях!
Збираюся я швидко. І виходжу до холу. Сідаю на краєчок стільця за стійкою, де
панує роува Пайве, і складаю руки на колінах.
Невдовзі прийдуть перші відвідувачі. Я так чекаю на них, що не можу всидіти на
місці. Хвилююся, чи не зім'ялися бант чи оборка, поглядаю на себе в люстерко, поправляю
зачіску. Від хвилювання в мене пересихають губи.
Я працюю екскурсоводом у музеї Мумітролів. От і не вір після цього в долю! Через
цю книжку я й познайомилася з Арто. Потім я перечитала всі дев'ять книжок. І
Читать дальше