Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Півроку тому, видушивши із лікарів страшну правду про причини настійливого болю в хребті, зрозумів: час збиратися. І, як з будь-якою іншою справою, які Перепечай завжди доводив до логічного завершення, і тут собі не зрадив - вибудував план відступу. Доки сил вистачало, потайки від близьких мордував себе життєвідновлювальними процедурами вдома. І тільки коли почувався краще, дозволяв доньці та онуку навідуватися. А як домашня “швидка допомога” вже не рятувала, піддався умовлянням лікарів лягти у стаціонар, де можливостей підтримати згасаюче тіло набагато більше. Роти медикам грішми міцно позакривав.

- Не дай вам Боже хоч словом обмовитися доньці чи онуку, чому я тут насправді! Знищу, як тих сявок! - слів не добирав. - Відпочиваю я тут. Від справ. Вітаміни мені колете… Завдання зрозуміле?!

План відступу діяв. Тиждень відлежався, відчайдушними стараннями лікарів трохи набрався сил і додому. Вдавати із себе вічного, рухати важелями, аби встигнути без метушні все на потрібні полички порозкладати.

У долі інші плани - у жовтні знову закинула старого до приватної клініки. Міркував: з тиждень відлежуся, наковтаюся хімії, повернуся додому та ще хоч трохи всім хвости понакручую. Зайшов до просторої комфортної палати…

- Е, дядьку… - зізнався сам собі. - Здається… звідси тебе вперед ногами винесуть.

Опустився на ліжко: хребет вогнем, на ногах не встояти. Роззирнувся.

- Годиться, товаришу Бог, - видушив ледь чутно. - Акуратненько, чистенько… На вході медсестри-цербери - нікого не пропустять, аби мені тут останні хвилини псували. Можна і тут…

Розпластав змучене тіло на постелі. Уп’явся поглядом у стелю, наче з неї - око всевидюще.

- Е-е-е… - буркнув. - І не чекай… Не каятимуся.

Перед очима життя довге товстелезним томом. Іч, як швидко

гортається. А то не головне, бо куди пальцем не ткни - справи. Будував, руйнував, вбивав, чпокав, відроджував. Прокладав, повертав, заступав, відкривав, докупи збирав, розпорошував, за горлянки тримав… На слова часу не гаяв. Нема за що каятися! Ото хіба що комсомолка Сонька, яку чпокнув прямо на робочому столі… Шкода дурепки. Наклала на себе руки, наче завтра сонце не зійде. І не згадав би - хіба одна комсомолка партійному керівникові дупою стіл начищала? А Бог йому санітарку Дору - нікого не нагадує?

“Ти, Боже, не крути… - дратувався подумки. - Не треба мені отих твоїх складних асоціацій, щоб мізки парити: що то має значити?! Навіщо вона тут? Мені оце розмірковувати нема коли! Мені ще треба ту малу розмовляти навчити, щоб волю в кулак і до справ, а не сахалася від кожної людини перелякано, як кошеня покинуте! Бо куди вона подінеться від людей капосних? Поряд жити. То хай відгавкується, бо загризуть… Знаю, що кажу…”

До палати обережно зазирає Міла.

- Перепрошую… Тільки запитати: може, ще чогось бажаєте? - яку ресторані про десерт. Мовляв, а у нас і те, і се.

- Дору сюди давай. Хай при мені вдень і вночі буде, - гримає сердито, де і сили взялися. Зиркає на Мілу грізно. - Не бійся, не впаде… Дєньгой підтримаю.

Міла вислизає, тихо причиняє двері палати. Старий Перепечай проганяє Бога, що призвичаївся поряд крутитися, перед очі - близькі люди. Двійко всього на увесь білий світ. Донечка. І онук. І нащо вони йому тут? Слів не знайдуть - їх не існує! Очі ховатимуть, брехатимуть, нестимуть дурні апельсини…

І наїцо йому дивитися на все те ідіотське дійство?! Перепечаєві справи до снаги. Встиг. Упорався. І доньку, й онука такими каду- цеями забезпечив - на армію вистачило 6. А без діла мокрі очі бачити - тільки відволікатися. Бо у старого ще справа лишилася. Остання. Санітарка… Ну, просто одне лице з Сонькою…

- Привіт, - напружив очі, вдивився, коли Дора увійшла до палати, заклякла біля дверей.

- Пі-іт, - Дора чекала. Так чекала цієї миті, коли можна буде беззастережно хоробро відкрити вуста і промовити вголос.

- Мене слухалася? Як мене не було - мовчала?! - кинув різко.

- Мо-чала! - повторювала, у рога старому заглядала.

- А що робила? Чекала?

- Чекала! Ти… Ти чекала!

- Тебе!

- Те-бе…

Старий усміхнувся поблажливо, Дору до себе поманив.

- А йди за жопку вщипну!

- Ти… Тебе… Не можна! - руки залітали, вуста повторюють.

- От холєра!

- Холєра…

- Ти дивись! А лаєшся чисто, - тихіше. Перепочити б. - Йди, Доро. Лікарів поклич. Хай вколють щось… - прошепотів безсило.

- Дора… бі-іть, - почув. “Біжить” - здогадався.

Заплющив очі. Застогнав від нестерпного болю. “Мій характер, - промайнуло. - Шкода… Що Максимко геть не такий. Слабкодухий. А ця… волю має. Оце ти мене втішив наостанок, товаришу Бог! Дав дівку не для чпокання. Для душі…”