Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

А в Дори ж мама - ту саму…

- …Горіла сосна, палала. Під нею дівка стояла. Під нею дівка стояла. Русяву косу чесала, - виводила не панові, далекій мамі Марічці. - …Ой, коси, коси, ви мої. Довго служили ви мені. Більше служить не будете. Під білий вельон підете…

Замовкла. Ох, пан має рацію, - квочка! Закинуло, дзьобом б’є - зерна їй. А зерно далеко… Каштелу-Бранку.

- Мама моя… загубилася… - сказала старому панові. - А я тут… Квочка…

Пан не почув. Лежав на постелі блідою тінню. Зіщулилася від жаху, підійшла ближче. На постіль присіла близько - а хай хоч за жопку!

- Пане… Спиш? Най тобі спокій у дорогу, - мовила. Затремтіла. Очі заплющила і заспівала. - Горіла сосна, палала…

Старий пан спокою не хотів. Мучив Дору днів десять, аж поки геть не охляв. Рукою кволо махнув, мовляв, вільна.

- Усе, - прошепотів. - Йди собі, Доро. Тепер не пропадеш.

- Я тепер… готова? - запитала, серце в п’яти.

- Балабониш, як холєра.

- Тепер… ти помреш?

- Інших планів… не маю, - прошепотів старий Перепечай, наче то не Бог, а він Богові наказав уже смерть привести.

У своєму кабінеті Міла простягнула Дорі конверт із грішми.

- Пан Перепечай наказав гроші тобі віддати тільки тоді, коли вже не знадобишся, - повідомила. - Нині сказав - Дора вже не потрібна, - обійняла санітарку. - Відпочинь кілька днів. Геть змарніла.

Дора хотіла було вигукнути: “А пан? Він же ще не помер!” А язик наче паралізований. Звично написала у блокноті: “А старий пан?”

- Без свідомості… День-два…

- Із паном буду, - пояснила жестами.

Сиділа на твердому табуреті біля ліжка, на якому ледь дихав Перепечай, спина від втоми лозою гнулася. Терпіла. Змочувала вуста старого пана вологою серветкою, усе товкла - “Горіла сосна, палала…” Наче поки співає - нема смерті ходу.

За дві доби посеред ночі старий Перепечай розплющив очі. У голові ясно - фініш! Повів очима - де смерть? Замість моторошної чорної порожнечі - м’яке світло нічника кидає тіні. На краю широкого ліжка біля Перепечаєвих ніг солодко спала Дора. Скрутилася кошеням, рукою до неї дотягнутися можна. На вустах посмішка світла.

“Хоч за жопку вщипни”, - й собі усміхнувся Перепечай подумки.

Нічник блимнув і згас. Старий Перепечай помер, так і не усвідомивши, що останньою справою його довгого, складного, ризикованого, жорсткого, багатого, паскудного життя стала добра справа. І гарно, бо якби усвідомив, як багато дав Дорі, та про зиск для себе подумав - уже складніше було б із Господом домовлятися, хоч “товаришем” його зви, хоч “паном”.

Несподівана звістка про смерть старого Перепечая зібрала у гостьовій кімнаті приватної клініки всіх Сердюків. Приголомшені, збиті з пантелику й досі віри не йняли: як? Він же вічний… Ще тиждень тому гримав на всіх у телефонну слухавку, накази віддавав. Тонули в образливих прикрощах - чому навіть не натякнув на свою хворобу?! Вони б… Пані Женя втирала сльозу волоссям перуки. Володимир Гнатович уміло глушив тріумфальні звуки фанфар, що лунали у вухах. Макс супився, намагався розгадати останню таємницю діда.

Перед Сердюками товклися двоє. Авіуст Закс і начальник Пе- реиечаєвої охорони Продан. Знали? Так! Чому мовчали? Хазяїн заборонив казати. Чому?

- Жалів вас, - дипломатично зітхнув Закс.

- Так, - підтвердив Продан. - Не хотів бачити вашого смутку.

- А власної голови у вас немає?! - засичала пані Женя. - Тато сам помирав… У чужих стінах… Та як мені тепер із цим жити?!

- Не сам, - зізна вся Продан. - При ньому дівчина до останньої хвилини була. Пан Перепечай сам її для себе вибрав. Казав… - Продан замовк, знітився. - Ну… Мовляв, чпокатиму з ранку до ночі. І щоб ніхто не заважав…

- Феноменально! - не втримався Володимир Гнатович.

- Пан Перепечай вкладав у слово “чпокати” надто багато змістів, - похмуро відказав Август. - Декого з після відходу… ще чпокне. І не раз. Тож я би не став принижувати гідність нашого… небіжчика примітивними вульгарними домислами.

- Замовкніть! - вибухнув Макс. - Годі… Давайте хоч поховаємо з гідністю…

- Беру увесь клопіт на себе, - випнув груди Володимир Гнатович.

Август зиркнув на нього недобре, намірився було відповісти Сердюкові, та до гостьової кімнати зазирнула Міла.

- Можете пройти… До нього… - повідомила стримано.

Сердюки, Закс і Продан сунули до напівпідвального приміщення, де розташовувався морг клініки. Макс підозріло роззирався, наче все це було жорстоким жартом міцного, як горіх, діда. На порозі смерті нікого з рідні бачити не побажав. І підійти до нього, вже мертвого, дозволив тільки тоді, коли похоронні візажисти зробили йому таке лице, як на фотографії, що із собою до лікарні приніс.