Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Данко днів п ять усе сподівався - пожартувала. Зараз напише їй: “Чекаю…”, вмить примчить. Та Дора не тільки забула дорогу до фонтану в Маріїнському парку, на Данкові СМС-ки відповідала через раз, аж поки не повідомила: “Не маю змоги розмовляти з тобою. Вимикаю телефон. Потім усе розповім”. Як у воду канула.

Спокій втратив. На вулиці роззирався, преподів упіввуха - все прислухався: а раптом СМС-ка від Дори.

- В інституті проблеми? - Свєта Сергіївна бачила: вже тиждень ходить, як у воду опущений.

Данко сидів за столом на кухні, колотив і колотив чай, наче час зупинився.

- Ма… Я про Дору не знаю нічого, - сказав раптом.

Свєта Сергіївна насторожилася. Після повернення з Криму

Данко витримав іспити в інститут імені Карпенка-Карого, захопився навчанням, і вона перехрестилася: може, отак без сердечних мук потроху й розійдуться - кожному своє.

- Не знаю її прізвища! Не знаю, де вона живе… - пожалівся, як дитина.

- На Троєщині! Сам казав…

- А де саме? На Троєщині, певно, тисяч сто люду!

- Триста п’ятдесят шість… тисяч, - недарма все життя на соціальних проблемах сидить. Глянула на сина з тривогою. - Запитай… У Дори.

- Я… не знаю, де вона. Вже тиждень.

Отак. Мати аж присіла. Хотіла було за сигарету вхопитися - а під рукою чашка з чаєм. Колотила, колотила… Аж поки страшна думка не стрельнула: міліція, морг, - чого вони сидять?! Треба шукати. Ганні дзвонити… Схаменулася.

- Дора сказала: є справа, - почула голос сина. - Поки не зустрічатимемося. А потім відімкнула телефон.

- До лікарні подзвони, - запропонувала обережно. - Де Дора працює. Може, знають.

- Ма! Я не знаю, в якій вона лікарні працює! Я нічого… нічого про неї не знаю! Зв’язок - смартфон. Місце зустрічі - фонтан у Марийському…

“Я знаю, де вона шваброю підлогу ялозить”, - подумала. Уже хотіла було сказати про те Данкові, натомість ляпнула:

- Може, маму поїхала шукати?..

Данко глянув на матір здивовано.

- Куди?

Діброва дала собі ляпаса подумки: ідіотка! І хто за язика тягнув!

- А… хіба Дора тобі не розповідала? - тонула в болоті, а куди подітися, сама в нього полізла, назад ніяк - давай уже, все викладай. Закурила, за хвилину все - і про Португалію, і про добру секретарку, що пригріла Дору. - Не хвилюйся… Зараз Ганні зателефоную, все дізнаємося, - уже набирала номер.

- Зачекай, Свєто Сергіївно, - сказав Данко. - Звідки ти все про Дору знаєш?

- З Ганною… знайома, - опустила трубку.

- А я… Чому мені не розповіла?!

- Не знаю. Ти не питав. А я втручатися не хотіла, - розхвилювалася. - Ти взагалі відрізав мене від цієї… теми. Так і не запросив дівчину до нас. А я хотіла… з нею познайомитися.

- Мріяв… навчити її розмовляти. А потім уже з тобою познайомити… - прошепотів спустошено.

- Навчив? - не втрималася.

“Ні”, - хитнув головою. Закляк. Свєта Сергіївна відчула: серце впало і розбилося. Не навчив. Звісно, не навчив, бідний ти мій хлопчику! Ну, за що тобі таке?! Може… і не треба шукати Дору? Може, та врешті сама усвідомила: їй поряд із Дан- ком не бути… Може, зникає потроху з синового життя, а Свєта сама оце знову пнеться Данка назад у німі дні повернути… Нащо? Нащо розповіла про Ганну, Португалію? Добре, що про лікарню не сказала, бо дівчину в Києві знайти - не проблема. Чи варто?..

- Я таки зателефоную Ганні, - видушила.

- Не треба, мамо, - сказав Данко. - Сам знайду…

Наступного ранку стояв біля біло-червоного шлагбаума, що

відділяв засмічену вулицю загальнолюдського користування від вилизаного двору пафосної багатоповерхівки. Далі - зась! Уздовж шлагбаума походжав вайлуватий охоронець у чорній уніформі з надписом “ANGEL” на всю спину. Терпів хвилин кілька, зиркав на Данка підозріло, пропускав автівки - одна за одною виїжджали з двору. Вклонявся мешканцям, що трудили ніжки, сунули з двору пішки.

- Давай… Пішов звідси, - не витримав врешті. - Тут не можна стовбичити.

- Я на одну людину чекаю… Ганна Іванівна… У Максима Сердюка працює. Не знаєте часом, о котрій вона приходить?

- Я не Пентагон, таємниць не відкриваю, - насупився охоронець. - Пішов звідси!

Данко відступив метрів на двадцять, витягнув шию - з нового пункту спостереження видно тільки бруківку, що веде від дому. “Завтра прийду, - вирішив. - Може, адекватніший angel чергуватиме”.

Не справдилося: дні геть, охоронці - птеродактилі. Скнів неподалік Сердюкового будинку, хапався за мобільний: Дора?! А то однокурсники один за одним: Дане, чому до інституту не прийшов? Спочатку відповідав: “справа є”, “скоро побачимося”, та врешті-решт вимкнув апарат: тільки відволікають. “Дора… все одно не напише”, - промайнуло на п’ятий день безнадійного тупцювання в брудних осінніх калюжах. Сіпнувся, пішов геть. І не треба! Данкові б тільки побачити її. “А раптом уже ніколи не побачу?” - вразився. Роззирнувся - наче он вона, Дора, посеред метушливого натовпу. Назад поспіхом. Наче побачення призначила отут, біля біло-червоного шлагбаума з чорними “ангелами”. “Може, їм грошей запропонувати?” - врешті слушна думка. Реальність усміхнулася - дорослішаєш! Біля шлагбаума загальмував білосніжний позашляховик “ауді”, скло вниз. З салону визирнув Максим Сердюк, недбало простягнув купюру бритому дядькові в чорній уніформі.