Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Дора не чула про німкеню. Притулялася до Данка так, щоб не бачити його вуст. Раніше вони більше мовчали… І надсилали одне одному сто СМС-ок на день.

- Доро, останнім часом ти сумна. Чи мені здається? - запитав Данко одного разу. Мокрим жовтневим днем блукали Рибальським островом у пошуках натури для Данкової зйомки.

“Ні, все гаразд, - усміхнулася, відписала. - Скучаю… без тебе”.

- І Боні не допомагає? - спробував віджартуватися Данко.

“Ні… Боні тільки нагадує…”

Знітився. Обійняв посеред вулиці.

- Доро… Образилася? Коли я сказав, що не сумував без тебе… В Криму. А я… не сумував, бо знав… Ти у мене є. Розумієш? Тільки ти… Не мовчи! Скажи що-небудь, - просить дурне.

Та Дора лише опускає очі долу: хоч би старий пан не помер.

Назавтра примчала до фонтану в Маріїнському - вітер теплий. Усміхається, кружляє поміж гарячого листя.

- Доро, підемо завтра в кіно? - Данка збуджує відчайдушно веселий Дорин настрій. - А потім до студії… Там - тільки ми…

Ні! Дора зупиняється, похапцем дістає смартфон.

“Я… маю справу. Поки не зустрічатимемося”, - рука тремтить, ледь знаходить потрібні літери у смартфоні. Бог почув! Вчора привезли старого пана до лікарні. Міла сказала: тиждень- два протягне, не більше.

- Чому? - Данко знічується. То йому літати! А Дорі віхою скніти, щоб знав, куди повертатися. - Ні… Не щезай. Не хочу… - щирий-схвильований. - Не зараз.

“Так треба”, - усміхається, торкається долонею Данкової щоки.

- А я з тобою! Допоможу! - напружуєт ься, зиркає ревниво.

“Ні… - безмовно ворушаться вуста. - Сама…”

Макса вів кадуцей, гартував волю, бубнив: роби, що вимагатиму!

“А серце?” - питав подумки.

“Серце? Вирви!”

Красно… не чути глухий стукіт у грудях, роздивлятися життя як з небес - усе під ногами. Не виправдовуватися, ні - аргументувати холодними в’їдливими запитаннями: хіба я створив такий світ?! Божевільне від безвиході суспільство, де кожен прагне вчепитися в омріяний кадуцей, щоб відгородитися від проблем божевільного від безвиході суспільства. І давити кожного, хто зазіхне… Макаров? Купити біле шкіряне крісло. Усіс- тися посеред провулка навпроти двоповерхової будівлі “Есфі- рі”… Дивитися. Скоріше б!

Справи маячать - Росія, Європа, Штати… Аби не пропустити забаву! Дід як сказився! Наче ще суворіший став, як віддав онукові все.

- Сьогодні щоб у мене був, бо завтра до лікарні лягаю.

- Так я до лікарні прийду.

- Не потрібні ви мені там! Ні ти, ні Женя! Відпочиватиму, і щоб не смикали! - примхливий, як дитина.

Тато королем ходить.

- Ох, розвернуся після виборів, - усміхається зверхньо, наче вхопив-таки Бога за бороду.

- Цікаві перспективи? - насторожено питає Макс.

- Чого це тебе так цікавить? Ти “Силою добра” займайся… А мої перспективи колись… однаково твоїми стануть.

А Макс ще хотів попередити, щоб тато тримався подалі від держзамовлення для Макарова…

- Мені твого не треба!

- А ще недавно два мільйони тобі замало було! - Володимир Гнатович наче втратив інтуїцію. Легковажив.

Зате Август - твердиня. Наче сидить у фонді цілий день без діла, а все під контролем: Макарова точать за графіком, благодійні грошики на Максів рахунок осідають, минаючи тата, з Перепечаєм на зв’язку цілодобово. От тільки нову помічницю молодому шефові ніяк не знайде. Яка не прийде - не те Максові.

- Скачко поверну! - упевнений, кулі відскакують.

Набрав колишню помічницю.

- Юлю?

Скачко мовчки відрубала зв’язок. Не очікував. Розгнівався. А дайте її адресу! Певно, на околиці доведеться розшукувати?..

Юля жила з батьком у старовинному будинку на Пушкін- ській. Фасад - людям, під’їзд у дворику, до нього - тільки через арку-горлянку. “Як на Костянтинівській”, - хмикнув Макс. Коти, квіти, старі жінки на лавках насіння не плюють - чистий дворик. Чужих цинкують: до кого?

Нормально… Йшов до під’їзду: запропонує вдвічі більше грошей. Скачко погодиться.

Двері навстіж. Протяг колише довге русяве Юлине волосся. До справи, Максе!

- Чекаю вас завтра на робочому місці, Скачко.

- Я звільнилася.

- А! Важлива деталь. Піднімаємо зарплатню вдвічі.

- Дякую.

- От і добре. До зустрічі.

- Ні. Я не повернуся.

Макс клякне на мить, зазирає в Юлині очі. А вона красуня.

- Невже образилася? - переходить на “ти” зухвало. - А застібку сама розстібала.

- Думала, жартуєш… Не очікувала, що ти… тварина.

Двері - хрясь! Сам у під’їзді. Роззирається роздратовано:

хтось бачить?! Ніхто не бачить! Проїхали! Котра година? Уже третя? Запізнюється… Дід, певно, уже брови супить.