Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

“Класно…” - відповідала. Дні рахувала: коли ж повернеться? Експедиція затримувалася.

А тут тато - здрастуй, доню! Приїхав до столиці на поетичний фестиваль, зателефонував з вокзалу. Примчала, сльози на очах. Як же скучила! Хоч і Галя, і забув, а скучила!

- Як ти, таточку? - заглядала в очі.

- Так… Богданчик у нас із Галею тепер є. Синочок. Тиждень тому народився, - ошелешив. - Галя казала… Може, Дора гам у Києві забагатіла, то хай би допомогла, бо скрута.

Витягла чотири тисячі гривень, що на Каштелу-Бранку відкладала вперто, татові віддала.

- Ми для Богданчика твою кімнату переобладнали, - сказав тато, як уже на Теребовлю їхав. - Ти ж не проти?..

Не проти… Дивиться - шлях на Теребовлю закритий. Нема куди подітися. Ганна Іванівна підтримувала, як могла. До церкви повела, до батюшки.

- Таке діло. Хочу хрещеною матір’ю дівчині стати. Як зробити?

- Коли дівчина хрещена, то має хрещених батьків.

- Далеко вони! І рідні, і хрещені… Хіба не можна дитині ще одну хрещену матір? Має ж бути якийсь вихід!

- Бог добрі справи бачить. Для того не треба формальностей, - сказав священик. Та час і молитви для Ганни Іванівни з Дорою знайшов - заприсяглася секретарка дбати про Дору перед Господом.

- Віднині довіку, - Дорі сказала. - Ти - моя дитина. От трохи грошей назбираємо - поїдемо до Каштелу-Бранку.

А про рідну донечку, що десь блукає світом, - ані слова. Дора в душу не лізла, хоч малий Славко давно розповів: мама кричала і побігла, а бабуся плакала, а потім сказала, що мама скоро повернеться… Каштелу-Бранку.

Ганна Іванівна - опора? Боронь Боже! Дора відчувала жінчин біль - сама для неї розрада.

А де?.. Скніла біля хворих, а вони ж різні. Хто посміхнеться, а хто вовком. Особливо нестерпно стало, як у середині літа в окремій комфортній палаті з безліччю складної апаратури з’явився блідий старий пан з гострим хижим поглядом. Медперсонал перед ним - килимками. Старша медсестра Міла, якій усі пацієнти однакові, і та себе загнуздала:

- Сьогодні біля вас Дора лишиться. Та тільки на одну ніч. Завтра вам допомагатиме більш досвідчена…

- А ця чим погана?

- Наша Дора… глухоніма, - Міла обережно.

- Слава Господи! Хоч тут пощастило, - сказав пан. - Хай ця буде. Іншої не треба.

А гидкий же! Варто підійти - за спідницю смик!

- Отут сиди! - і не спить же вночі. - Давай… Заспівай мені…

“Ні”, - хитала голівкою. Не можу.

- Уже хоч як спробуй, - наказувала Міла. - Бо цей дід не просто стерво! Дуже важливе і багате стерво. Захоче - усім нам погано буде.

Ах ти ж, підле старе хабоття! Сиділа вночі біля блідого пана, брівки зводила, видушувала з себе незрозумілі нечутні звуки: м-м-м-м… Ох, і пісня! І раз, коли пан задрімав під Дорине ми- чання, раптом збурилася, підхопилася.

- Бо-о-ов-дур! - сказала вголос.

Пан розплющив очі.

- Дурепа мала! - кинув.

Підлий! Думав, Дора не дізнається, як він її обізвав?! А Дора по вустах читає! Ясно тобі!

- Сам такий! - усі зусилля зібрала і вимовила. Хай чує!

- Корова!

- Сам… ко-о-ва!

- Коза!

- Сам… коса!

- Піпетка!

- Піпе-дка! - заглядала панові в рота. Не пропустить! Кожен звук розпізнає, відповість, не промовчить.

- Лялечка… - пан усміхнувся втомлено. Поманив до себе Дору.

Перелякалася. Відчай ущух. Що це вона?.. Підійшла знічена. Пан ухопив дівча за руку, смикнув до себе.

- Говори! То твій кадуцей…

- Не-е-е мо-у… - промичала майже незрозуміло: не можу!

Блідий пан посміхнувся хижо.

- Я і не таким язики розв’язував…

Макс повернувся в Україну в середині серпня. Майже два з половиною місяці мандрував просторами Російської Федерації в компанії педантичного австріяка Ернста Гразера, що контролював Перепечаеві активи на території сусідньої держави, старанно знайомився з дідовим майном, хоч і досі ледь охоплював уявою усі скрині, цехи, банки і виробництва, що переходили до нього. Макс знав, що дід багатий. Але щоб аж настільки! Банк у Москві, пасіка під Ярославлем, нафта в Сибіру і теплиці з помідорами на Далекому Сході. Ясно, що яйця у різні кошики, але як зумів наплодити стільки яєць! І це тільки в Росії, бо Перепечай пояснив: з українським майном пізніше розберуться, а з європейськими банками - просто. Перепечаєві рахунки вже на онука переписані.

З літака не до діда гайнув. У фонд, бо телефоном не наважувався розпитати в Августа: як там наш Макаров?

Замість Августа у “Силі добра” товкся батько.

- Максиме… - усміхнувся так певно-дозовано, ніби відміряв перед тим шматок радості для сина. - А чого не повідомив, що повертаєшся? Я б тебе зустрів.