Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- Привіз дідові щось? - не втримався старий Перепечай.

- Лікеру не знайшов у Києві. Ковбасу з оленини грузини продають. Перевірена якість. Август місце підказав.

- Оленинка? Хай оленинка… Віднеси на кухню. А звідти лі- керчик сюди давай. Маю, маю… І чарку. Та не барися. Скоро Ромка прийде, а йому наших справ знати не треба.

- То проженемо. Пізніше повернеться.

- А тобі й самому без діла біля мене чого товктися? Завтра літак… Виспатися не завадить перед дорогою.

- У мене літак? - здивувався Макс, закляк з олениною на порозі.

- Я своє уже відлітав, - тоскно мовив дід. Насупився. - Та швидше, їй-богу! Бо справ немало.

- Що за справи?

- Багатства свої тобі передаю. Усі. До копійки. Прийшов час.

Лікер мандариновий солодкий, розмова жорстка - м’ясо.

- Москва. Звідти до Пітера. Потім у Сибір. Августа б тобі дати, та він мені тут потрібний. Нічого, і сам - не дитина. Подужаєш. У Москві тебе наша людина зустріне. Австріяк. Файний спеціаліст. Ернст Гразер. З тобою далі поїде. Пояснить що до чого, як треба буде. Ніяких рухів поки. Знайомишся з людьми, підтверджуєш, що мої частки переходять до тебе. Перевіряєш персонал. Поки без висновків.

- Чому?

- Сфери різні - від банків і виробництв до інвесткомпанії та енергетики. У кожної - своя специфіка. Обери одну-дві. Вивчи досконально, порад персоналу не цурайся, а потім уже кермо крутитимеш.

Макс приголомшено гортав папери - імперія. Шиллєр… Невже знав?

- Тут розбиратися - півжиття.

- Хвала Богу, час маєш, - усміхнувся старий сумно. - Давай… Іди. І щоб дзвонив щодня. Не на прогулянку - по каду- цей їдеш.

- Діду… Для мене честь - продовжувати твою справу, - пригадав Чонгана, сказав раптом.

Та старий Перепечай - не сентиментальний Чонганів тато. Сльози не зронив. Рукою махнув - геть.

- Та не базікай, що маєш тепер немало… Чим менше про твої капітали знатимуть, тим спокійніше спатимеш.

Поцілував онука у щоку, провів поглядом, відсунув лікер - поперек горла!

- Щось воно не дуже схоже… Що до наступної весни доживу, - пробурмотів. - Хоч би зиму пережити…

А до зими - півроку… Літо на носі.

Наприкінці весни Дора остаточно зрозуміла - усе задарма! Не заговорить. Спочатку Данко не здавався, уважно вслуховувався у малозрозумілі звуки, що виривалися з Дориного рота, коли вона намагалася поєднати їх у найпростіші слова. “Мама” - виходило, “Ромко”, “тато”, “Дора”… Все! Навіть, “не боюся” Дора вимовляла так само, як раніше, - не-е-е боуса… Голосні опанували досить швидко. Дора повторювала - А, У, О, И, І… А от далі не пішло.

- Нічого, потихеньку, - оптимістично усміхався Данко.

Та з приголосними - ще гірше. Тільки звук М давався Дорі

легко. Коли ж Данко просив її згадати звук Т зі слова “тато”, поєднати його з И чи У - ТИ, ТУ, Дора лякалася, силкувалася скласти у голові незрозумілі, ніколи не чуті звуки, розкривала рота, наче риба без води і… раптом затуляла обличчя руками. Ні! Ні…

Данко став засмучуватися - навіть не намагався того приховати. Обнімав Дору, притискав до себе.

- Що ж нам робити, Доро?

“Нічого”, - хитала чорними кучерями. Зажурилася. Повернеться після нічної зміни до квартири Ганни Іванівни, впаде і лежить без сну. “Не потрібна я йому така… Аби розмовляти навчилася, тоді б не стидався. А в мене геть нічого не виходить”, - бідкалася. Здригався смартфон: “Де ти, Доро?” Зривалася і бігла. Як же Дорі без Данка?..

А у Данка додалося справ. Вступив на курси телеоператорів, які організували при одному з телеканалів, захлинався від захвату, розповідав Дорі скільки спільного і відмінного між фотографією й операторським мистецтвом. У рідкі вільні години вже не вчив Дору говорити… Не до того. Знімав її на новеньку напівпрофесійну відеокамеру.

- На курсах кажуть - практикуйтеся всюди, де тільки можете, - пояснював збуджено.

На початку літа завдяки зв’язкам Світлани Сергіївни Данка взяли помічником оператора в експедицію, що вирушала до Криму знімати документальну стрічку про скарби Чорного моря.

- Доро, я домовлюся, - хвалився впевнено. - Поїдемо разом.

Та чим ближче час подорожі, тим більше нервувався.

- Домовлюся, - повторював усе більш напружено. - Збирайся, Доро. Ти море бачила?

Ні… Дора мріяла відразу побачити океан на португальському узбережжі. Море? Хай буде море. Тільки б з Данком.

Тринадцятого червня Данко поїхав приборкувати свої нові вершини. Без Дори. Увесь вечір перед тим цілував Дорині пальчики, гладив по волоссю, як дитину, - сам геть знічений, ніби винуватий.