Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Хотів було порадитися із дідом, до якого їздив тепер майже не щодня, та як вихлюпнути внутрішні гризоти, що правили своє, плели логічне мереживо - все не випадково… Недарма життя нагадало про Дору того дня, коли познайомився з Нані. “У чому внутрішній зв’язок? - бився. - Люба пішла… Та не відпустила. Дала мені Дору. Як випробування. Маю зробити для Дори щось дуже важливе, аби Люба заспокоїлася і відпустила мене?.. Тільки тоді… у мене буде Нані?..”

- Де Дора? - запитав Ганну Іванівну спокійно, наче Дора вийшла на хвильку.

- Не знаю, - на автоматі відповіла секретарка. Розгубилася: може, побачив десь у місті?

Макс зміряв її здивованим поглядом.

- Вперше чую від вас “не знаю”!

- Знайти? - виправилася.

- Терміново. Казала, що вона з Теребовлі. Я поїду… до цієї Теребовлі. Це де?..

- Десь у Карпатах, - сказала Ганна Іванівна так, ніби містечко у горах загубилося, шляхів до нього нема.

Макс смикнувся.

- Знайдіть… контакти якісь. Сьогодні ж!

Секретарка - ніби усю моторність загубила. За тиждень тільки й доповіла насторожено: ось адреса Дориного батька, ось

координати школи-інтернату, де вчилася, тільки, кажуть, давно не бачили її у Теребовлі. Як у воду…

Краще б інші асоціації у лексиконі відшукала. Закляк від страхів.

- І де… Де ж вона може бути?! - вигукнув люто. Ганна Іванівна відсахнулася, кинулася сліди плутати.

- До Португалії могла податися, - бовкнула. Що?! Так здивувався, аж присів до столу на кухні.

- Навіщо?

Ганна Іванівна все на той стіл - як Дорина мама зникла на заробітках, як Дора мріяла заробити грошей і знайти її.

- Ви ж Дорі добре платили, - підсолодила. - І паспорт закордонний має. Цілком могла виїхати…

Макс задумався - на обрії замаячила шляхетна справа. Усі гріхи відпускала.

- Хочу бачити її, - прошепотів схвильовано. - Найміть людей… Хай пройдуть увесь шлях за нею… Що вона сама вдіє? Глуха, німа… Поверніть її! Я знайду її матір… Я… - замовк.

Подумав про Нані. Спокійно і байдуже, ніби Нані мала сидіти й чекати, поки Дюк повернеться з чергової битви. Усміхнувся від передчуття карколомного катарсису у найближчі, чітко окреслені строки без розповзання на все подальше життя.

- Сьогодні яке?

- Двадцяте травня.

- На день захисту дітей маємо від’їхати. До Португалії. З Дорою.

Ганна Іванівна ледь дочекалася, поки хазяїн поїде з дому. Рвонула до кав’ярні, що стала місцем їхніх зустрічей із матір’ю Данка.

— Що робитимемо, Свєто? - схвильовано дивилася на приголомшену репортерку, яка курила і курила безупинно.

- А як же Данко? - тільки й мовила та.

- Ну, не знаю… Дора ж повернеться. Щаслива, дай Боже, бо ж ніхто не знає, що з її матір’ю. Може, нема вже кого шукати…

- Страшно…

- Страшно, - погодилася Ганна Іванівна. - Я вже думала… Не казати Дорі нічого… І Сердюкові. Не знайшла я Дору, і поготів. А з іншого боку… Свєто! Уяви тільки. Тебе десь занесла доля… У Данка з’являється шанс знайти тебе, а якісь чужі люди сидять і розмірковують: відпустити його на пошуки чи ні…

- Не вірю я Сердюкові, - прошепотіла Діброва.

- Дарма. Він дивний… Складний. Там такого у душі намішано, чорт ногу зламає. Але не сволота. Матуся - гієна, а він… його це напружує. Я ж бачу.

- Чому раптом зараз? Що сталося? Взимку вигнав дівчину, оком не змигнув, а тепер…

- Може, совість прокинулася…

- Маячня…

- Данко зрозуміє…

- Він дихати без неї відмовляється! - гірко прошепотіла Света Сергіївна. Закурила. - Треба, щоб Данко разом з Дорога їхав…

- Ні! - заспішила секретарка. - Ми тільки все зіпсуємо. Сердюк не захоче. Він тоді взимку, на балу… дуже роздратувався, коли Данко Дорі свою ковдру віддав. Може, через це і… звільнив дівчину. У багатих психологія проста: всі, кому платять, їхня власність. Хіба ти того не розумієш?

- Страшно… Знайде матір і не повернеться… І так може бути. Чи не знайде і все одно не повернеться. Чи повернеться спустошена і нещасна. Чи Данко втомиться чекати і рвоне світ за очі. Краще не казати нічого…

- Страшно, - відказала Ганна Іванівна. - А промовчати - ще страшніше.

Попільничка повна, офіціант втретє повторив замовлення, а вони все не розходилися.

- Все! Здаюся, - сказала журналістка години за дві - уже не розмовляли, сиділи мовчки, гарячково перебирали в голові варіанти. - Треба з цим ніч переспати. Я ще ввечері з Данком поговорю. Спробую з’ясувати… Чогось мені здається, Дора й досі нічого не розповіла йому про свою матір. Інакше хоч би словом обмовився.

- Добре… Зустрінемося завтра, - втомлено кивнула головою секретарка.