Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- Макаров! Працював помічником у тата.

- Так, - кивнув Август. - Виробництво прикупив. Володимир Гнатович наказав прибрати перепони. Оскільки ваш дід не виявив зацікавленості, то ми зі свого боку допомогли…

- Стоп! - Макса тіпало. Паскудство! Ну, і як після цього поважати пихатого, зарозумілого тата?! Мама все життя до нього зверхньо. Дід навіть не намагається приховати прикрої нелюбові до зятя. А за що його любити?

Упав у крісло, сперся ліктями на білий стіл.

- Знищити ту фабрику. Щоб у Макарова ані копійки не залишилося.

- Навіщо ж знищувати? На те є примусове поглинання.

- Маємо когось?

- Не “когось”. Найкращих! - без здивування відповів Август. Замовк. Зиркнув на нового хазяїна обережно. - Макаров… має знати, хто його… покарав?

- Ні! - похапцем. Знітився. - Поки що - ні. Згодом… сам дізнається.

- Збиратимете урожай восени.

- Чому? - насупився агресивно.

- Логіка процесу. Як в травні посіємо, то наприкінці листопада зберемо.

- Оперативніше не можна?

- Дорожче. І ризикованіше. Якби після виборів… Коли всі візьмуться дерибанити. Тоді й за пару місяців можна було б. А зараз не раджу поспішати.

- Цілком довіряю вашому досвіду, Августе Альфредовичу, - усміхнувся ввічливо. - Працюйте…

Підвівся, пішов до дверей поперед Закса.

- Де Скачко?

- У себе.

- Ми щось на День захисту дітей плануємо?

- Ні, а ви б хотіли?

- Ні! Просто запитав, - уже йшов коридором.

Лють не вщухала. Бажання змити багнюку - відчайдушне: забіг у офісний туалет, хлюпав в обличчя водою. Паскуди! Усі паскуди! І Люба, і Дора! Не бачити, не чути, не знати… Сатисфакції! Побачити знищеного Макарова, а потім уже…

Кинув паперовий рушник на підлогу, вискочив з туалету.

- Скачко! - Вона йшла коридором.

- Слухаю, Максиме Володимировичу.

- До мене! - уже швидко сунув до свого кабінету.

Забіг, учепився в дверну ручку, пропустив помічницю, зачинив за нею двері на ключ.

- Ані слова, Скачко! Інакше тебе звільнено!

Нервовим рухом розстібував ґудзики сорочки, очей з помічниці не зводив. Скачко звела брови, закусила губку,, опустила голівку… Учепилася у застібку блузки, наче вагалася - чи варто? Видихнула і розстібнула.

А отак! Білий стіл зволожнів, крісло на підлозі. А ти можеш бути жорстоким, Максе! У дівчини перелякані очі, довге русяве волосся сплуталося, губи зімкнуті, наче не сміє порушити наказ мовчати. Стогне утробно, збуджено. Не обіймає. Ні! Учепилася руками у білу стільницю, аж пальці посиніли. І тільки коли Макс врешті тихим гарчанням сповіщає про вивільнення сперми, обережно розтискає тремтячі руки, тягнеться до застібки.

Максу не соромно. Прислухається до себе ошелешено: та ні, не соромно. З гидливістю спостерігає за тим, як вдягається помічниця.

- На що ви ще здатні заради збереження робочого місця, Скачко?

- Ні на що…

- А секс на робочому місці - то для вас звичайні дрібниці?

- Ні.

- Епохальна подія, що віщує підвищення і гроші?

-Ні.

- Досить “ні”!

- Просто… ти подобався мені, - відповідає Скачко буденно і щиро.

- Маячня! - лють не вщухає. Що вона верзе, ця огидна продажна шльондра?! І чому “подобався”? Уже ні? Не задовольнив похоті?! - Скільки я тобі винен?

- Ніскільки, - уже вдяглася. Тремтить.

- Працюй…

Мовчки геть. Макс роззирається: на білій стільниці червоні плямки крові. Ціпеніє. Так он чому білий стіл… Щоб розпізнавати незайманих… людей…

Підняв крісло з підлоги, усівся обличчям до вікна - не бачити білого заплямованого стола.

Дзвінок!

- Максиме! Вас хоче бачити ваш дідусь!

- їду… - із полегшенням. Лють не вщухала, і ще невідомо чим би закінчився цей день для шляхетного пана на прізвище Сер Дюк, якби дід не озвався.

Старий Перепечай старанно вираховував години, коли знеболювальне приколисувало біль - доньку й онука до себе тільки тоді й допускав. Бачити їх не тільки туга і страх перед смертю змушували - справи. Поспішав без метушні кожною копійкою так розпорядитися, щоб донька до скону як сир у маслі каталася, онучок дідові справи на себе перебрав. Про зятя не йшлося. Хоча, як на думку старого, Володимир Гнатович і без того незаслужено на чималій торбі сидів. Міг би й поділитися.

Побачив онука, уже хотів було запитати, як зазвичай: “Мак- симку, а що дідові привіз?”, та око гостроти не втратило.

- Подорослішав… Такий ти мені більше подобаєшся.

- Нормально… - тьмяно відказав Макс.

Нікому… Навіть дідові жалітися не збирався. Впорається. Та похвала дістала до серця, застукало рівніше, лють нанівець. Поліз до сумки.