Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Данко задихнувся і рвонув до автівки.

- Пане Сердюк! Максиме Володимировичу! - спотикався. - Одну хвилину! Зачекайте!

Підбіг, птеродактиль встиг скрутити руки за спиною. По цимбалах.

- Пане Сердюк! - тріпотів. - Прошу! Дайте адресу вашої секретарки. Ганни Іванівни…

- Навіщо? - Максу раптом сподобалася ситуація - правильно змодельована! Він убезпечений, до нього з благаннями. Можна… Тільки без рук!

- У неї Дора живе… Ви Дору пам’ятаєте? Мені Дору треба знайти!

…Хто конструює ті оманливо-приємні ситуації?! Чому руйнуються словом?! І доки… залишки інформації, що вони раніше ховалися від Дюка, виринатимуть з минулого, аби тільки підтверджувати інтуїтивну правоту його віднедавна безжальних категоричних вчинків?!

- Пане Сердюк! - схвильований голос Данка повертає Макса в реальність, та він не встигає відповісти.

Тієї ж миті - відчайдушний жіночий крик.

- Максимку!

Макс визирає з салону новенької “ауді” - щойно придбав. “Мазераті” - до біса! Надто багато спогадів. Біла “ауді” - нормально.

- Мамо?

Пані Женя хитається посеред проїжджої частини поряд зі своїм “лексусом”. Життя суне далі, обдає жінку багнюкою з-під коліс, та вона не помічає - ні бруду, ні істеричних гудків: якого біса посеред шляху зупинилася?! Хапається на ручку автів- ки, наче тільки на неї вся надія, бо впаде.

- Дідусь помер!

Слів не чути. Світ раптом наповнюється нестерпним металевим скреготом невпинних чорно-білих справ. Та Макс читає… По вустах.

Ще ніколи Дора не відчувала себе такою сильною - воля правила. Мужність у кулак. Як старий пан без неї? Оченята злипалися, та хіба можна? Усі в лікарні знають - помирає пан… Усе частіше заплющує очі надовго, повіки тремтять, у куточку сльоза. А Дорина бабця колись казала: “Як очі відкриє, має живу людину поряд побачити. Бо кожен хоч і помирає у самотності, та тліє життям до останнього подиху, а життя - все надія. Усе останнє Богові, та при живій душі… Так має бути”.

Удень старого пана щогодини мордували крапельницями, уколами. Засинав без сил, просинався трохи збадьорений.

- Телефон дай…

- Даю… - відповідала вголос.

- Стань до вікна! Надвір дивися. Бо точно підслуховуватимеш, - бурчав сердито.

Добре… Спостерігала, як надворі по високій сосні прудкі білки поспішають до людей, хапають з долонь крихти печива. Засинала… Коліна підгиналися. Опускалася на табурет, клала голівку на підвіконня. Тільки хвилину… Поки пан поговорить…

Почула б твердий голос старого Перепечая - от здивувалася б. Прокидалася раптово, наче хто по голові - бац!

- Дора тут… Тут! - хиталася, йшла до ліжка. Усміхалася винувато.

- Ох, ти Сонька…

- Не сонько… Не спатиму…

- Сідай отут на ліжку поряд. Подрімай. Як чогось захочу, за жопку вщипну! - слабко усміхався старий пан.

- Ні! Я… тут! Табурет поставлю! - і сама не помічала, як язик ворушиться. - Сяду. Руку покладу. На ліжко.

- За руку можна щипати?

- Можна…

- Клади руку. По руці й до жопки дотягнуся, - усміхався ширше.

Розмову обривали лікарі - укол, крапельниця. На обличчі старого пана так і застигала усмішка, наче не лишалося сил ворухнути м’язами, стерти її.

- Доро, він уночі хоч трохи спить? - Міла сходила жалем до санітарки, все підгодовувала - то “снікерс” у кишеню вкине, то бутерброд змусить з’їсти.

“Спить”, - мовчки кивала Дора. Опускала очі долу - така стидоба оце добрій Мілі брехати.

Уночі старому панові ставало легше. Веселішав. Молов дурне.

- От він… Починається… наш шабаш. Старий пердун… Юна відьма… Та ні… Не те! Старий відьмак, юна квочка… Занесло її сюди… То давай! Квокчи! Бо з’їм! Я люблю таких… чорнооких…

Дора червоніла від прикрощів, знічувалася вкрай: ну, що за дивний дар у старого лана за мить виводити її з рівноваги.

Забувала, що хворий-знесилений. Що останні дні доживає, тож мала б… про милосердя пам’ятати. Та зів’ялі панові вуста ворушилися отруйними зміями, вихлюпували на Дору прикру зневагу.

- Не можна… Так не можна… до людей, - вигукувала цілком зрозуміло. - Ти… казав… розмовляти навчиш… А сам… поганий! Поганий!

- Ти… помреш! - ляпнула раз у відчаї.

- Усе за планом… - прошепотів старий пан. - Спочатку навчу тебе базікати. А потім… помру.

- Ні! Ні! А я не розмовлятиму! Я… мовчатиму! - слова лилися, не зупинити. Сльози на очах. - Ти… не помреш… Я - погана! Погана! Тут лікарі… Ти… що хочеш? Що?

- Заспівай… - відказав так слабко, що Дора перелякалася. - Мама колись співала… Горіла сосна, палала…