Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Дора ворухнулася уві сні. Макса підкинуло: що він скаже їй? Дякую?

До дверей.

Стерильний коридор вичищений від будь-яких емоцій. Демонстративно-співчуваючі очі медперсоналу - дисонансом. На дисканті. Крокував надвір, та раптом повернув до моргу. І тільки біля бездиханного тіла діда - порожньо, батьки поїхали ла- хи й скорботу на похорон збирати - запитав у Продана:

- Скільки дід заплатив санітарці за… послугу?

- Три тисячі гривень. Казав: “На цукерки. їй не гроші, інше потрібне”.

- Що? - напружився.

- Не знаю, - зізнався Продан. - Як треба - завтра ж дізнаюся.

- Завтра дідуся… ховатимемо, - процокотів зубами: як же зимно там, де смерть. Не зводив очей з Перепечаєвих іронічних вуст. Бачив… Макс уже бачив смерть.

Схаменувся.

- До діда хочу, - прошепотів.

Продан не втримався, брова здивовано смикнулася: та що ви таке мелете?! Живіть, їй-богу…

- Пан Перепечай… підготував для вас кімнати… у своєму будинку, - здогадався вчасно.

- Цей будинок увесь мій, - уже йшов геть. Апартаменти на Хрещатику порівняно з дідовим палацом - паршивий економ- клас. Переселиться сьогодні ж! Тільки зателефонує Ганні Іванівні - хай речі збере.

Згадав про секретарку, кров до скронь.

- На Хрещатик! - наказав Продану. Можна було б і не пхатися. Послати Продана, щоб викинув секретарку з тріском. Та дуже вже хотілося подивитися їй у вічі. Запитати люто і холодно: “А ти… Ти чому невдячна?! Хто тобі сказав, що мені можна брехати?!”

“Ауді” дісталося пафосної новобудови опівдні. Біля біло- червоного штагбаума стояв Данко. Макс відчув себе могутнім диким шляхетним вовком, якого обклали з усіх боків нікчемні, безсилі мисливці - намагаються впіймати на безпардонну підлу брехню. Дора, Ганна Іванівна,оцей патлатий…

Зупинив автівку біля шлагбаума, гримнув дверцятами, прошепотів Продану:

- Не ходи за мною.

Стояв каменем, спостерігав, як Данко поспішає до нього. В голові лють їжаком качалася. Що ж він так неуважно… до знаків долі? Якщо підла зрадлива Люба, що клялася йому в коханні і трахалася з Макаровим, пішла і підсунула йому Дору… То треба ж було… Як Макаров… Трахнути Дору, аби оцьому патлатому мордуватися, як Макс мордувався…

- Пане Сердюк… Розумію… Прийміть мої співчуття… Якщо можна, тільки адресу Ганни Іванівни… - почув голос Данка. Який вольовий хлоп!

- Дора… спить! - сказав раптом.

Данко відсахнувся. Завмер, почервонів до скронь. Насупився. Зиркнув вовченям.

- Дарма Дора так уже… віддавалася беззастережно… - процідив Макс, кадуцей вів. - Ви… де зазвичай зустрічаєтеся?

- У Марійському… - Данко глухо.

Макс розсміявся недобре.

- А їх… їх на пішохідний міст тягне! Кожна люба… туди. А тобі потім… Хіба за ними встигнути?! І… чи варто?! - пішов геть. І не озирнувся. Буде забава! Уява бісилася: Дора летить з мосту, розгублений Данко мегушиться. А не стрибне! Не стрибне…

Увійшов до власних апартаментів. Побачив біля дверей Ганну Іванівну - стовбичить стримана. Поряд на підлозі пакет зібраний.

- А-а-а… То ви прозорлива! - мовив холодно. - Навіть шкода з вами розлучатися.

- Гроші… за листопад заплатите? - запитала спокійно.

- А як думаєте?

- На все добре, - пішла до дверей.

Макс скривився гидливо - хоч би вибачення попросила, паскуда!

- Чому?! - прошепотів услід.

- А що?.. На вулиці треба було дівча лишити?! - відповіла Ганна Іванівна і зачинила за собою двері.

Кінець світу розпочнеться із запланованого відключення електрики. Деякий час акумулятори й усілякі батареї віддаватимуть накопичене, тихо здохнуть. Усі гаджети перетворяться на сміття. Міський люд виповзе зі шпаківень - до землі, до землі. Не помирати, рятуватися. І коли переважна частина не витримає випробування вселенським екстрим-туром, збагатить ґрунт органічним добривом власних тіл, купка ідіотів з кадуцеями на радощах нап’ється, святкуючи перемогу, бо ще й не здогадується, що вже невдовзі фарбуватиме траву… Зеленим.

Дора прокинулася. До смартфону - батарея порожня. Підключила зарядний пристрій і знову заснула, бо добра Міла і подушку підмостила, і ковдрою вкрила. Й не вставала б, аби не Данко…

У ранніх осінніх присмерках смартфон сіпнувся: нажерся! Дора всілася на кушетці: ого, скільки СМС-ок… Данко, Данко, Данко… Аж сльози на очі: майже десять діб не мала змоги відповідати. Бідолашний пан… Хай йому спокій. Хотіла було розпочати читати від першої, та на екрані смартфону висвітилася остання СМС-ка, від сьогодні. “Чекатиму на пішохідному мості”… Усміхнулася знічено: чому на мосту? Та чи не все одно?! Примчить, хоч на край…