Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Вийшов з автівки - на обличчя крапля, друга… Небо напнулося чорним решетом - ось-ось розірветься.

Підняв комір куртки, усміхнувся скептично: після карпатських мандрів київські осінні дощі - така маячня! Примружив очі: як там забава? Не запізнився?

На мосту стояв Данко. Не там, де мав би! Не посередині над темною силою Дніпра - на самому початку, над автомобільним шляхом. Підняв лице в небо - дощ. Накинув капюшон, розгублено роззирнувся: де ти, Доро?!

“А де Дора?”, - роздратовано подумав Макс, щільніше обгорнув шию шаликом - клятий дощ!

Дора заплуталася. Вийшла на Контрактовій, дійшла до набережної і спочатку повернула ліворуч, до Рибальського, бо й там височіли мости. Та Міла казала йти у бік Поштової площі, а тут тобі - навіть натяку на площі… Зупинилася під ліхтарем на Валах, написала у блокнотику: “Де Поштова площа?” Довго обирала, до кого б звернутися, наважилася підійти до старенької бабусі, що ледь сунула з важкою сумкою. Торкнулася плеча, показала записку. Усміхалася винувато - ось, ось! Підкріплювала жестами - допоможіть. Старенька глянула на Дору зі співчуттям, взяла папірця.

- Що? Не бачу, дитино… Окуляри вдома… А ти… німа?

“Так!” - кивнула, знітилася. Спробувала вимовити “допоможіть” - тільки мичання. Сльози на очі.

- Заблукала?

Так…

- Ей, хлопці! - гукнула старенька двійко репованих молодиків - матня на колінах, куртки XXL, капюшони на бровах, - чимчикували собі вулицею. - Ану, гляньте, що тут написано?

Дора зіщулилася, ніби ворогів побільшало.

- “Де Поштова площа?” - прочитав один із хлопців, махнув рукою. - Там…

- Дівчині покажіть… Заблукала.

- Ти? - вирячилися на Дору зацікавлено.

Махнула кучерями: “Так”, - опустила голову, мовчки пішла, куди вказали. “Тільки б слідом не йшли! Тільки б не скривдили!” - билося.

Наздогнали за хвилину. Забігли наперед, стали перед Дорою. Один - менший на зріст, білявий, зірвав капюшон і навушники.

- Ти… не чуєш? - запитав напружено.

Так… Стояла, дощ на чорні кучері, серце плакало - ой, пропала Дора…

- А розмовляти можеш? - запитав другий, вищий на зріст, з великим рюкзаком за плечима.

“Ні…” Коліна тремтіли.

- Мовчати - нормально. Фігня, що не чує… Як без музики? - авторитетно заявив менший вищому. Глянув на Дору. - Pen ніколи не чула?

“Ні…”

- Pen і глухі зрозуміють. Pen - фореве! Ритм серця, - відрубав вищий. Усміхнувся Дорі. - Дивися!

Врубав гаджет на повну - зарухався ритмічно: качаємо, качаємо… Менший туди ж: качаємо, качаємо…

- Ти. Сьогодні. Темна сила. Ти. Мене. Заворожила. Все тепер. Не має сенсу. Йо-о! Бо коли ти говориш, я чую не твої слова… А коли ти приходиш, я бачу не твої вуста…

Качаємо! Дора хитнула голівкою в ритм, усміхнулася. Класно! Дрібний дощ з першої на другу швидкість - і не помітила. Ти! Сьогодні! Темна сила!

Повз дивну трійцю пронеслася автівка - обдала водою.

- Козел! — хлопці відскочили.

Дора приклала ручку до серця: “Дякую”.

- Зачекай! Проведемо, - сказав вищий.

Біля річкового вокзалу зупинилися.

“Дякую, дякую… Далі сама”, - жестами.

- Ти дуже красива, - сказав вищий. Дістав з рюкзака фломастер, ухопив Дорину долоню, записав на ній номер.

- Це мій мобільний. Захочеш репу - маякни!

“Добре”, - усміхнулася збентежено. Заклякла на мить, дістала з кишені блокнотик і ручку. “Я Дора”, - написала.

- Я Сван Кентукі, - красиво стукнув себе кулаком у груди виший.

- А я Льошка, - сказав менший.

Дора йшла до пішохідного мосту, усміхалася, як дурна. Світ ружами, ніч сонцем. Ти. Сьогодні. Темна сила… Як багато добрих людей…

А вечір своє - вітер розбурхав. Той прокинувся - наче з конопель. Заметушився - туди, сюди. Дощ на третю швидкість - швидше падай, швидше. Дора оминула підземний пішохідний перехід, що вів на протилежний бік набережної, до колони Магдебурзького права. Зупинилася навпроти, вдивилася у міст попереду. Темно. Й не роздивитися, чи є хто. Чому Данко тут чекає? Роззирнулася: як до мосту ближче? Набережною далі йти чи через підземний перехід до порослих схилів?

Кинула оком на темні дерева навколо колони і побачила Макса. Стояв біля білої автівки, дивився на пішохідний міст. Здивувалася. А Макс чому тут?

Макс змерз, та не те муляло. Патлатий хлопець вів себе геть не так, як мав би. Постояв під дощем і вітром, раптом зірвався, пішов з мосту. “Неправильний хід! Неправильний! - психонув Макс. - А Дора прийде…” Пішов під дерева, аби геть не змокнути, вітер повіки стуляв - мружився, від мосту їх не відводив.