Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Скачко зачудовано всміхнулася - казка! - знизала плечима…

- Проходь…

- Ні! Ти… просто не знаєш. Сьогодні особливий день. Тяжкий! Дідусь помер. Він дуже багато значив для мене. Тому я й хотів… Саме сьогодні сказати тобі… Завтра… похорон. Треба їхати. Ходімо! Вдома… Вдома руки помиємо… - схопив Скачко за руку. - Зараз не одружимося - траур. Але ми почекаємо разом… Разом. До кінця листопада проконтролюю одну справу… Сьогодні яке?

- Шосте листопада…

- Шосте… Вже скоро! А потім - куди забажаєш. На острови. В Штати… Тільки вдвох.

- Зачекай!

- Ти… ніколи не пошкодуєш!

-А ти?

- Я?! - завмер, глянув дівчині в очі. - Ніколи, - вимовив твердо.

Ганна Іванівна поклялася собі - ніколи не розмовлятиме зі Світланою Дібровою. Нащо час гаяти? І так зрозуміло: не потрібна редакторці Дора біля Данка. Відрубала дзвінки із завзятістю самурая: ох, і настирна ти, Свєто! Та проти ночі шостого листопада сама набрала Діброву.

- Свєто, це Ганна… - мовила тоскно. - Часом не знаєш, де наші?..

День розпочався без тривожних ознак. Зранку Ганна Іванівна мотнулася до офісу на Михайлівській, де на неї чекала тека з документами для Макса. Поверталася до Майдану, на розі з Костьольною зупинилася. “Йди! Йди, не бійся! - підстьобувала себе. - Макс казав, справжня відьма, та Єва- Марія… Усе бачить. Може, й про донечку мою бідолашну щось скаже…” А страх коліна гне: краще не знати, ніж геть надію втратити.

Волю в кулак - повернула на Костьольну. Тицьнула сотню жіночці в чорному: домовтеся, аби без черги, бо з роботи відпросилася. Мало? Ще дам! Ступила в задушливу кімнату - сльози градом. Котяться, хоч умри.

- Жива… - почула голос масивної жінки у пір’ї.

- Хто?! - прошепотіла безпорадно. Опустилася на стілець навпроти крісла, в якому важко дихала Єва-Марія.

- Доня твоя.

- Правда?! - обличчя долонями затулила - тільки плечі тремтять. Хай Бог милує! Скільки ж іще чекати?!

- Повернеться…

- Правда?!

Єва-Марія усміхнулася сумно, від крісла відірвалася, до Ганни Іванівни руку простягнула, провела по волоссю.

- Витримаєш… Що тобі серце? Волю плекай… Згодиться…

- Правда?.. А коли… Коли повернеться?

- Не брехатиму… Не бачу. Йди… Вулицею пройдися. Заспокойся…

Ганна Іванівна підвелася непевно: дякувати б, а ворожка жене поглядом.

- Спитати хотіла ще… Дівчина у мене живе. Глухоніма. Мати у неї поїхала до Португалії і зникла. Все рветься шукати… А я подумала… Там… не видно… Чи жива?

Єва-Марія головою хитнула: “Ні…”

Ганні Іванівні перехопило подих, сполотніла.

- Правда?..

- Дівчині не кажи, - мовила ворожка. - Однаково не повірить.

Хай Бог милує! Ішла - на плечах наче всівся хто. Та не чужий. Свій тягар. Сама Богові поклялася - за доньку мені Дора, не залишу. Як знала, що не побачити дитині матері.

Максових апартаментів дісталася, рукам діло, а думки навпіл рвуть: хоч за доньку молися, аби схаменулася, про малого Славка згадала і повернулася врешті, хоч по Дорі ридай - бідолашна ти пташечко…

До мобільного.

- Міло! Як там Дора моя?

- Все! Вночі помер пацієнт, хай йому земля пухом, - сказала Міла. - Я Дорі у своєму кабінеті постелила. Відіспиться і відпущу. Надвечір буде.

9 Биті Є Макс

Ганна Іванівна подякувала давній колежанці за турботу, вимкнула зв’язок - а на душі кішки. Коли вдень зателефонував іМакс, холодно наказав дочекатися, присіла біля столу на кухні…

- Ясно… - прошепотіла. Ще більше на ті плечі навалилося.

Додому дісталася, перш за все гроші перерахувала. Негусто.

Добре, що відкладала кожну копійку. І як далі? Завтра ж бігом нову роботу шукати. Яке завтра? До комп’ютера - сайти з вакансіями гортати. Занурилася, про час забула. До вікна - ніч. Дощ сипле, вітер дерева гне. А де Дора?

Знову Мілі - стук!

- Давно пішла, - здивувалася старша медсестра. Згадала. - Питала, як до пішохідного мосту дістатися…

- Навіщо?

- Хтозна…

До десятої вечора Ганна Іванівна тільки те й робила, що набирала і набирала Дорин номер. Ані гу-гу. О десятій плюнула на обіцянки і зателефонувала Світлані Діброві.

- Данко у лікарні… Я біля нього… - голос Свєти тремтів. - Де Дора - не знаю…

- Данка запитай, - Ганни Іванівни серце - бух долу. - Прошу…

- Не можу його турбувати. Дуже слабкий… Та й не знає. Сам її шукав, з ніг збився.

- Що з ним?

- Біля пішохідного мосту дерево впало. Просто на нього.

- Господи! Тобі… допомога потрібна? Під’їхати?

- Ні… Не треба… - замовкла. - А Дора де була? Чому Данко її майже два тижні відшукати не міг? Ти чому… на дзвінки не відповідала?!