Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- Додому підемо.

По подвір’ю - вітер. Сніг казиться, холод калюжі склить. Данко йшов напростець - по асфальту, траві, сухому листю. Тонкий светр на голому тілі. Притискав до себе Дору - тільки й додумався обгорнути вовняною ковдрою.

- Я знав… - бурмотів невтримно-радісно. - Рік тому все з ковдри недарма починалося…

І було це до біса красиво, аж поки перед Данком посередині лікарняного двору не виникла захекана, обурена Міла. Заступила шлях, руки в боки.

- Повертай! - крикнула. - Біля порогу… “швидка”… чекає… Довезе… Тільки адресу водію скажи!

Все для єдиного глядача! Крісло посеред порожнього простору, десять метрів до сцени - не пропустити й нюансу забави. Театральний бінокль, якщо й того замало. Завіс немає - терплячий майданчик чекає на появу персонажів. Декорації? Ніяких - тільки гола правда життя.

В останній день осені Макс стояв біля вікна у кабінеті слідчого Генеральної прокуратури, дивився на акуратну споруду “Есфірі”, яка звідси - як на долоні, та почувався саме так - єдиним і всемогутнім глядачем, заради задоволення якого на порозі фабрики товклися міцні чоловіки з написом “Сігма” на камуфляжних куртках. У Перепечаєвих хоромах русява Юля збирала валізу, хоч Макс і пропонував їхати з порожніми руками: усе, що заманеться чи знадобиться, куплять у Детройті. Чонган, Нью-Йорк, до Флориди, через Париж і Прованс у Москву, бо там справи… Й не згадає, як марнував оцей час тільки заради того, аби на власні очі пересвідчитися -¦ розчавив покидька.

Зиркнув на хазяїна кабінету - слідчий терпляче вошкався із документами, намагався не заважати візитеру: третій день поспіль виглядав щось із вікна. “Продан - не Ганна Іванівна. Продай може все! - подумав задоволено. - Навіть організувати спостережний пункт у Генпрокуратурі… Умів дід персонал добирати…”

Від діда перепали не тільки капітали, але й чітко налагоджене домашнє господарство, в якому було все: кухарі, покоївки, охорона, секретарі, медики, водії, масажисти, темні і світлі сили, що виникали у разі потреби, вирішуючи будь-які питання. Те саме й у бізнесі. Перший зверхній легковажний погляд на спадок Перепечая виявляв хаос величезного, запущеного скотного двору, де коні-свині-гуси-кури метушилися безпорадно, лякаючи одне одного. Та більш детальний аналіз констатував чітко відокремлені напрямки діяльності - за кожний відповідав професійний топ-менеджмент без слов’янської крові. Все більше австріяки та німці. І тільки томати на Далекому Сході вирощували корейці.

Відволікся… Без гостинця до Чонгана їде. Може, подарувати йому мільйон?! Просто мільйон. Ну, повинен же колись і Дюк китайця трахнути!

Усміхнувся і… закляк - до фабрики сунув Макаров.

Макс багато разів намагався уявити, які відчуття сколихнуть- ся-збуряться -вибухнуть, коли він побачить виродка. Гнів ярий, радість, тваринне збудження заполоняли душу, варто було лише згадати, - воля є, дочекається.

Вдивився у самотню чоловічу фігуру, що рухалася до “Есфі- рі”, і раптом відчув неконтрольований моторошний страх. Смикнувся - дідько! Нащо він тут?! Цей слідчий… Він же не пиріжки ліпить. Здогадається…

Закляк. І бігти геть - нелогічно. “Треба… вигадати щось. Треба…” - билося. Втупився у вікно. Макаров уже розмовляв з “сігмівцями”… Цікавість задушила страх. Дивитися… Дивитися… Покараний! За все! За Любу! За Нані, яку встиг перехопити, і тому тепер Нані не потрібна Дюкові. Не користується… використаним. Макаров сіпнувся і кинувся на міцного, як дуб, чоловіка. “Вінбожевільний! Божевільний…” - вразився Макс. За мить біля “Есфірі” з’явилася міліція, скрутила покидька і… все!

Так швидко? Спустошене невдоволення клацало пальцями - ще раз! На біс! Гей! Хто-небудь! Запишіть забаву на диск з уточненням “Для домашнього перегляду”.

- Дякую за притулок, - приязно усміхнувся слідчому. - Думаю, дарма я вас турбував…

- Ви забули перепустку, - хазяїн кабінету підвівся, простягнув Максові підписаний папірець, ввічливо кивнув. - На все добре.

До літака - п’ять годин. На душі - похмуре задоволення. Є! Хай не так красиво і пафосно, як мріялося, але ж сталося.

- До батьків, - наказав Продану, бо за кермом тепер тільки він. “Так… доцільніше, Максиме Володимировичу”.

Ще навесні жахливе зникнення і чудесне повернення сина підкосило пані Женю не на жарт. Волосся відросло… А в голові хлюпало, наче думки порозтікалися-поперемішувалися, безнадійно силкувалися повернути собі конкретну певну форму звичайних категоричних тверджень. Пані Женя не здавалася. Перука - то діло, а голові раду перевіреними методами давала. Мету собі поставила - сконцентруватися, не відволікатися на дрібниці. Женить Максимка - одразу полегшає.