Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- Годі! - Данко почервонів.

- Ні, слухай! Бо і це ще не все! Щоб знав… - рубала операційна медсестра з двадцятирічним стажем. - У глухонімих зазвичай діти теж… глухонімі.

Свєта Сергіївна підхопилася мимоволі, імпульсивно. Зуби цокотять:

- Так… Не можна ілюзіями підмінювати дійсність… То надзвичайно жорстоко… Ми з Данком, дійсно,, повинні подумати…

- Свєто… - Данко зітхнув із прикрістю. Здоровою рукою скинув куртку, що висіла на плечах. - Дора в якій палаті?

Жінки заклякли. Професор допитливо глянув на Ганну Іванівну: мовляв, вам вирішувати.

- У сьомій… - прошепотіла.

Міла з професором заметушилися: покажуть, куди йти. У гостьовій кімнаті лишилися тільки Свєта і Ганна. Мовчали - які слова? Ганна Іванівна дістала з кишені Дорин смартфон, клацала, ніби більше робити нічого.

- Смартфон… - сказала Свєта Сергіївна.

- Глючить… - відказала Ганна Іванівна. - Я Дорі давно казала - полагодити треба…

- І раніше глючив… Якби справний… Може б, того й не сталося…

- Хтозна… - Ганна Іванівна натиснула якусь кнопку. На екрані смар гфону - усміхнений Данко.

- Можна? - попросила Свєта Сергіївна. Гортала знімки у смартфоні - Данко, Ганна, мале хлоп’я, фонтан у Марійському, чорношкіра дівчина з морозивом роздивляється Хмельницького біля Софії, старенька бабуся куняє на лавці з голубом на плечі…

- Вона фотографувала?

- Як бачиш…

- У неї є смак. І око.

Ганна Іванівна кивнула сумно.

- Що робити, Свєто?..

Свєта Сергіївна непевним жестом втерла мокрі очі.

- Радіти! - а сльози градом. Задихнулася, усміхнулася крізь сльози: “Так треба, Свєто…”

Дорі не хотілося розплющувати очі. І що на неї дивитися, на білу, як таємнича смерть, стелю зі штучним сонцем у центрі пофарбованої галактики?.. Краще не бачити, насторожено прислухатися до невтримного тремтіння, що оселилося всередині, варто було Дорі вигукнути відчайдушно: “Ма-а-аксе!” темним вечором біля пішохідного мосту, і тепер розрослося, зміцнилося, вправно смикало за дзвони різних тональностей, ніби обирало, як саме сьогодні повинна тремтіти Дора: на низьких чи істерично високих?..

“Я не хвора, геть не хвора, - думала. - Нічого не болить. Голову не стискає. У боці не коле, серце не тьохкає. Тільки сил катма, наче всі пішли на те тремтіння. А йому ж теж треба з чогось черпатися… Коли вщухне, щоб ноги врешті тримали? І щоб не паморочилося, варто лише повести очима навкруги”.

Розплющувала очі, зосереджено поводила очима - до вікна, на двері. Ліжко починало розгойдуватися, штучне сонце смикалося на пофарбованій стелі. От біда. Ворушила пальцями на ногах - рухаються. Не раділа. Куди поспішати? Серце бухало -

Данко. “Ні… - увірилася міцно. - Данка вже не побачу”. І не намагалася зрозуміти, чому раптом у душі визріла зла думка. Якщо з’явилася, значить, це чогось варте.

Щодня приходила добра Ганна Іванівна, довго сиділа поруч, розповідала про Славка і товстуху Боні, що вона так погладшала на моркві з капустою - певно, нову клітку купувати доведеться. Дора гладила вузькою долонькою руку Ганни Іванівни - моя ви дорогенька! А думки ридма: бідолашний старий пан… Так на неї сподівався, а вона тепер не те, щоб розмовляти, посміхнутися не наважується. Варто лишень про те подумати - клубок у горлі. І кому вона така… Оце б на ноги зіп’ястися, до мосту дійти і в річку.

Заплющувала очі - річка, річка… Хай несе, як Дора шляхів не бачить. Уява малювала ласкаву чисту воду з мільйонами веселих бульбашок. Підхоплювала Дору, лоскотала, аж ги- ги на видиху. “Файно”, - думала. Лежала на постелі, як на тихій воді - гойдалася… Лікарі обережно торкалися Дорино- го плеча, вона виринала з води, розплющувала очі… Та раз ніхто не торкнувся, а Дора раптом захвилювалася. І вода - наче збурилася.

Розплющила очі і побачила Данка. Стояв, як той телепень, коло ліжка, кліпав очима, наче віри не йняв - Дора?..

Не усвідомлювала, що робить. Ухопилася за ковдру - до живота відсунула, ноги зігнула, ними ту ковдру геть. Вчепилася у ліжко, зіп’ялася на ньому - тонка-прозора, лікарняна сорочка дзвіночком, ніжки з-під неї язичком… Дивилася, очей не зводила. Сльози просилися.

Данко дивився у нереальні чорні очі, лякався - Доро… Чому ти не посміхаєшся? Знітився, брови зсунув, подався до Дори, підхопив на руки незграбно однією здоровою, другою загіпсованою.

- Доро… - прошепотів.

Прокашлявся і раптом сказав спокійно і зважено, наче мужик. Наче сто років прожив, мудрий, серйозний, міцний, не збити.