Оксана Забужко - Хроніки від Фортінбраса

відображення в дзеркалі: це — ти, бачиш, це — ти... Одночасно український

президент заявляє пресі, що за чотири роки незалежности національна ідея не

зуміла виправдати себе як загальнодержавна ідеологія, а українська поетеса

нарікає на сторінках наймасовішої газети, що Україна ніколи ще не була так

далеко від України, як тепер. Новою, несподівано "своєю" країною невдоволені

всі, на всю широчінь політичного спектра: від пенсіонерів з орденськими

планками, котрі зненацька опинилися за межею бідности, натомість збагачені

знанням, що змарнували молодість, воюючи за чужу й ворожу імперію (ну й не

вхопить чоловіка трясця від таких струсів на старість?! — а не забуваймо, що

саме пенсіонери становлять більшість дорослого населення, нинішні українці —

стара нація...), до щирих патріотів, які в брежнєвські роки наважувались на

вулицях уголос розмовляти по-українському, потай співали заборонених пісень і

мріяли про Шевченкового "Кобзаря" без купюр, а сьогодні, з усім своїм

довгоплеканим стражданням (бо ж, коли страждання стає повсякденням, не

залишається нічого іншого, як його полюбити, — підрадянський український

патріотизм був глибоко мазохістським явищем...), виявились безжально списані

насмішкуватою, енергійною, комп'ютернo грамотною молоддю кудись у дев'ятнадцяте

століття.

Невдоволені то невдоволені, а от на стурбоване запитання соціологів (вочевидь

занепокоєних білоруським прецедентом) — чи стали б ви голосувати нині, 1995-го

року, за українську незалежність? — абсолютна більшість, так і хочеться сказати

— "похмуро", підтвердила своє рішення чотирирічної давности. Мова, отже, не про

ту чи іншу політичну погоду. Мова про Ітаку — про ту, яку ми поки що готові

впізнавати тільки на ґлянсованій листівці з синьо-зелено-золотим краєвидом.

Реальна Україна виявилась "не така".

Якби президент Кучма читав Франца Фанона, його невдавані бідкання з приводу

того, що "національна ідея не спрацювала", можна було б узяти за докір нашій,

по-радянському розумово малорухливій, до голизни прорідженій репресіями й, за

всіма ознаками, глибоко провінційній інтелектуальній еліті, котра на місце нагло

запотребованої національно-державної ідеології не спромоглася, в кінці 20-го

століття, запропонувати нічого, крім зношених "гетьманських клейнодів", непевних

"скарбів гетьмана", і взагалі "дороги на Січ" (цитую — чи ж не промовисті? —

назви фільмів, знятих державною кіностудією в перший рік незалежности), — читай,

фразеології традиційного українського романтичного націоналізму, заблукалого між

трьох сосен історії, філології та етнографії, тільки трохи підлатаного лексикою

"інтеґрального" державництва зразка 1943-го року (її, ту лексику, в недоторканій

музейній цілості зберегла наша діаспора й із розпадом СРСР радо здала "до Краю",

вкупі з канцелярією Українського Уряду в Екзилі). Задля справедливости варт

зазначити, що — був такий період, коли ціле українське суспільство живилося цією

версією "національної ідеї" (а по суті — реставрацією національної історичної

пам'яти, котру нам були затято "одбивали" усіма мислимими способами, включно з

ГУЛАГом): цей період припав на останні роки існування імперії. Тоді-то

стотисячні мітинґи натхненно виспівували за студентськими бардами "Гей, там на

горі Січ іде...", а літературний журнал міг завиграшки піднести наклад до

півмільйона, передрукувавши яку-небудь класичну, заборонену від 1930-х, "Історію

України" — Грушевського чи Дорошенка, Бантиш-Каменського чи Єфименко (вибір був

колосальний, бо заборонені були всі: окремої, своєї історії Україна в складі

СРСР мати не могла). Українська інтеліґенція, яка впродовж десятиліть

добровільно виконувала соціальне небезпечну місію консервантів історичної

пам'яти, прожила ті роки в стані, близькому до перманентного сп'яніння.

Природно, що нині прийшов час на похмільний синдром: пам'ять про минуле

виявилася тим, що в математиці зветься умовою необхідною, але недостатньою, — не

можна рухатися в майбутнє задом наперед.

Через таке "відкриття" переходять усі пост-колоніальні нації — Фанон стверджує,

що після ста років колоніального існування утримувана на "підпільному" становищі

національна культура неминуче перетворюється на скам'янілу збірню відпадків,

"мінеральний шар" відмерлих традицій та музейних експонатів. Східна Україна була