Оксана Забужко - Хроніки від Фортінбраса

російською колонією понад два століття, Західна, довший час перекраювана вкупі з

мапою цілої Центральної Європи і, відтак, динамічніша, а значить, і національне

живіша, — понад п'ятдесят років. Нічого, отже, дивуватися, що наша національна

романтика встигла добряче струхлявіти.

Леонід Кучма не читав Франца Фанона. Для нього, як загалом для того прошарку

радянської бюрократії, звідки він вийшов, випущена з підпілля українська ідея

асоціюється — зі стрілецькою піснею зразка 1918-го року та шароварами завширшки

в телеекран. А проте своєю наївною заявою президент освідчив загальну суспільну

розгубленість — гостру потребу нової відповіді на запитання, яке півтораста

років тому вперше поставив був перед українцями Шевченко і яким нині повсюдно

рясніють газетні шпальти:

"Хто ми? Чиї сини? Яких батьків?"

Доля України виглядає унікальною навіть порівняно до решти

центральноєвропейських народів — цих, за влучним висловом Мілана Кундери,

"невдах історії", до чийого грона Україна, між іншим, завжди поривалася належати

культурно, — болісно випручуючись із пащі російського Поліфема, котрий помалу

перетравлював її на таку собі "мало-(отже, "недосить"?)-російську" область із

фольклорно-кулінарним місцевим колоритом. Країна, котра, в силу свого

геополітичного становища, впродовж тисячоліття перебувала на розхресті

протилеглих культурних впливів — візантійства і православ'я, з одного боку, і

католицького Риму, з другого (а в міжчасі, маючи "прозорий" кордон із Кримським

ханатом, встигла прийняти з півдня ще й добрячу давку орієнтальної культури),

країна, як жалібно співається в народній пісні, "при битій дорозі" — коридор,

прохідний двір, котрим хто тільки не гупотів — то "з варяг у греки", то з

азійських степів у глиб Європи, — властиво, мала б, при клінічній слабкості

централізуючих, державних традицій, давно розповзтися, як клаптикова ковдра, на

безформний конгломерат етнічних "земель". В аспіраціях сьогоднішніх прихильників

федерального устрою України (якщо зняти з тих аспірацій не завжди чистий

політичний підтекст) є-таки певна рація: Україна справді виявилась різна. Для

степовика зі Слобожанщини (колись автономної, гетьманської, а згодом

перетвореної на плацдарм російського наступу — саме по ній, до речі, найлютіше

пройшовся голод 1933-го, підрізаючи на пню давню хуторянську культуру,

обезлюднюючи цілі райони — згодом заселені прибульцями з Росії) сам вид містечок

Галичини — із недоруйнованими Радянською владою середньовічними фортецями й

вузькими вуличками колишніх єврейських кварталів, якими в неділю бабусі

провадять біло вбраних дівчаток до першого причастя, — то вже "майже Польща",

така сама екзотика, як татарські мечеті в Криму чи на Поділлі.

Щоправда, в своїй урбанній версії українська культура споконвіку була строкатою,

гетероґенною: в міському ландшафті мазепинські барокові собори природно сусідили

з польськими костьолами та синагогами, а на базарних торжищах стояв різномовний

лемент — від волоського до вірменського. Росія доклала чимало зусиль, аби, як

любили висловлюватися більшовики в своїх партійних програмах, "знищити

відмінності" (між багатими й бідними, між містом і селом, між народами, мовами,

горами й долами...), — на чому, врешті, й зазнала ґлобальної, цивілізаційної

поразки: всяка-бо життєтворчість мислима лише як урозмаїтнення, отже помноження

відмінностей, загладження ж їх є, навпаки, процесом інволюційним і можливе хіба

на рівні "найнижчого спільного знаменника": мовно — на рівні калікуватого

російського "ньюспіку" з непозбутнім акцентом, конфесійно — на рівні нуднющих

"відправ" під гіпсовим погруддям Леніна, майновo — на рівні загальних злиднів...

Продукт такої заглади — трагічний homo soveticus, нині безнадійно заблуканий у

пошуках своєї культурної приналежности, — особливо чисельний на Сході й Півдні

країни, там, де російський вплив тривав найдовше. А проте й на Правобережжі

зрусифікованим уже в третьому поколінні полякам і євреям нема звідки, за А.

Заґаєвським мовлячи, "їхати до Львова" — чи, відповідно, до Умані або Бердичева

(колишніх духовних осідків хасидизму): неавтохтонні меншинні культури України

виявились практично беззахисні перед совєтизацією.

Проблема, одначе, в тому, що свідоме власної тожсамости українство існувало в