Олександр Фельштинський: ФСБ підриває Росію

Однак 1991—1996 роки показали, що російський бізнес, незважаючи на грабіжницькі побори силових структур, що діяли почасти відкрито, почасти через організовані злочинні угруповання (ОПГ), контрольовані спецслужбами, зумів за короткий термін стати політичною силою, не завжди і не в усьому підлеглою ФСБ. Очевидно, що саме після розгрому президентом Єльциним у 1993 році хасбулатівського парламенту зацікавлене в припиненні ліберальних реформ у Росії керівництво колишнього КДБ, що очолювало тепер єльцинську ФСК, прийняло рішення про дестабілізацію і компрометацію режиму Єльцина і його реформ через нагнітання криміногенної обстановки в Росії і розпалення національних конфліктів, головним чином на Північному Кавказі — самій слабкій ланці багатонаціональної російської держави.

Одночасно була розпочата активна ідеологічна кампанія в засобах масової інформації (СМИ). Зміст її зводився до того, що зубожіння народу, ріст злочинності і націоналізму є наслідком демократизації ладу, а єдиний спосіб уникнути ексцесів — відмовитися від ліберальних реформ і західних моделей і знайти свій російський шлях розвитку, в основі якого буде лежати порядок і загальний добробут. В дійсності мова йшла про пропаганду диктатури, що нагадує стандартну нацистську модель. З усіх диктаторів, великих і маленьких, освічених і кровожерливих, був обраний самий симпатичний і статистично не очевидний — чилійський генерал Августо Піночет. Чомусь вважалося, що якщо в Росії з’явиться диктатор, те не гірше чилійського. Тим часом російський досвід підтверджує, що з можливих варіантів Росія найчастіше вибирає гірший.

До 1996 року держбезпека боролася з демократами-реформістами, тому що бачила основну погрозу в демократичній ідеології, що вимагає негайного проведення радикальних економічних і політичних прозахідних реформ, заснованих на принципах вільної ринкової економіки і політико-економічної інтеграції Росії в співтовариство цивілізованих країн. Після перемоги Єльцина на виборах 1996 року, коли великий російський бізнес вперше показав себе як політична сила, не допустив скасування демократичних виборів і введення в країні надзвичайного стану (на чому наполягали прихильники диктатури в особі Коржакова, начальника ФСО М. И. Барсукова і їм подібних) і, що саме головне — забезпечив перемогу свого кандидата, держбезпека визначила для себе новий напрямок головного удару: російська ділова еліта. Саме після перемоги Єльцина на виборах 1996 року починається період пропагандистських кампаній, що очорняють провідних бізнесменів Росії. Причому в авангарді цих кампаній знову миготять знайомі обличчя із силових структур.

З’явилося нове визначення — «олігарх», хоча і було очевидно, що навіть сама багата людина в Росії олігархом у буквальному значенні цього слова не є, тому що була відсутня головна складова олігархії — влада. Справа в тім, що реальна влада як і раніше знаходилася в руках спецслужб.

Поступово за допомогою журналістів, що були співробітниками чи агентами спецслужб, насамперед ФСБ і СБП, і цілої армії нерозбірливих авторів «олігархи» російського бізнесу були оголошені злодіями, аферистами і навіть убивцями. Тим часом основні злочинці, що зосередили у своїх руках реальну олігархічну владу і мільярди ніде і ніким не врахованих грошей, сиділи в кріслах керівників російських силових відомств: ФСБ, СБП, ФСО, СВР, Головному розвідувальному управлінні (ГРУ), генеральній прокуратурі, ФАПСИ, міністерстві оборони (МО), міністерстві внутрішніх справ (МВС), митниці, податковій поліції і т.д.

Ці люди і були дійсними олігархами, сірими кардиналами і тіньовими керівниками російського бізнесу і політичного життя країни. Вони володіли реальною, ніким не обмеженою і не контрольованою владою. Надійно захищені службовими посвідченнями силових структур, вони стали воістину невразливими. Обіймаючи високі посади, вони брали хабарі, крали, збивали незаконним шляхом свій капітал, втягуючи в злочинну діяльність підлеглих.

В цій книзі зроблена спроба показати, що основні проблеми сучасної Росії викликані не радикальними реформами ліберального періоду правління Єльцина, а тим протистоянням, що таємно чи явно чинили цим реформам російські спецслужби. Саме вони розв’язали першу і другу чеченські війни для розвороту Росії від демократії до диктатури, мілітаризму і шовінізму. Саме вони організували в Москві й інших російських містах серію нещадних терористичних актів, що стали приводом для початку першої, а потім і другої чеченських воєн.