Франц Кафка - Оповідання

Якби хтось з таких явищ хотів би зробити висновки, що ми в принципі зовсім не маємо імператора, це було б не далеко від істини. Ще й ще раз мушу сказати: можливо, немає такого вірного імператорові народу, як наш на півдні, але з цієї вірности імператор не має користи. Правда, при виході з села на малих колонках стоїть священний дракон і, скільки сягає людська пам'ять, вірнопідданчо дихає вогнем у напрямі Пекіна,— але сам Пекін сільським людям багато дальший від потойбічного життя. Чи можна уявити собі таке село, де будинки стоять один до одного, покриваючи поля далі, ніж сягає погляд з нашого пагорба, і між цими будинками день і ніч голова в голову стоять люди? Легше, ніж уявити таке місто, думати нам, що Пекін і імператор це щось таке, як хмара, що спокійно мандрує під сонцем віками. Наслідком таких поглядів є, до певної міри, вільне непогамоване життя. Зовсім не аморальне, таку моральність, як на моїй батьківщині, я ледве чи де зустрічав у своїх подорожах. — А все ж це життя, що не підлягає ніяким сучасним законам і прислухається лише до вказівок і пересторог, які сягають до нас зі старих часів.

Я застерігаюся від узагальнень і не запевняю, що це саме стосується до всіх десятьох тисяч сіл нашої провінції або й усіх п'яти сот провінцій Китаю. Одначе я маю право на ґрунті багатьох письмових пам'яток, які я читав на цю тему, як і на ґрунті своїх власних спостережень,— на ґрунті всього цього я, можливо, маю право сказати, що уявлення, яке панує стосовно імператора, виявляє всюди й завжди спільну основну рису з уявленням у моїй батьківщині. Це уявлення я зовсім не хочу окреслити як чесноту, навпаки. Правда, в головному тут вина падає на уряд, який у найстарішій імперії світу не спромігся або понад усе інше занедбав справу доведення інституції імператорства до такої ясности, щоб вона аж до найдальших кордонів імперії діяла безпосередньо й безвідмовно. Але, з іншого боку, винна тут і слаба сила уяви й віри в народі, який не здобувся на те, щоб прихилити імператорство з пекінського забуття у всій його життєвості й сучасності до підданських грудей, а воно нічого кращого й не жадає, як відчути колись цей дотик і від нього загинути.

Отже, це уявлення зовсім не чеснота. Але тим більше впадає в око, що якраз ця слабість здається найважливішим чинником єднання нашого народу, ба, якщо б зважитися піти ще далі, саме тим ґрунтом, на якому живемо. Виразно обґрунтувати тут докір — значить не те що захитатись у власному сумлінні, а, що ще гірше,— на власних ногах. І тому я не хочу поки що дослідження цього питання продовжувати далі.

ГЕРБ МІСТА

Спочатку при будові Вавілонської вежі все було в певному порядкові, порядок був навіть надто великий, дуже багато уваги зверталося на дороговкази, перекладачів, робітничі житла й шляхи сполучення, наче б попереду були цілі століття можливостей вільної праці. Тодішня панівна думка доходила аж до того, що мовляв, треба будувати скільки можна повільніше; а вже не треба було дуже зловживати цією думкою, щоб взагалі стали боятися самого початку закладання фундаменту. Аргументувалося це власне так: істотна в усьому підприємстві ідея побудови такої вежі, що сягає неба. Усе інше поряд з цією ідеєю другорядне. Ідея, раз усвідомлена в своїй величі, вже не може зникнути; як довго існують люди, так само довго існуватиме й сильне бажання вивершити будову вежі. Але в цьому відношенні не треба турбуватися за майбутнє, навпаки, людське знання підноситься, будівельне мистецтво прогресувало й прогресуватиме далі, праця, на яку ми потребуємо одного року, сто літ пізніше може бути виконана за півроку, та ще й ліпше, міцніше. Отже, чому вже сьогодні напружуватися до краю? Це мало б сенс лише тоді, коли б можна сподіватися спорудити вежу за життя одного покоління. Але такого ніяк не можна сподіватися. Скоріше можна думати, що наступне покоління з своїми вдосконаленими знаннями вважатиме працю попереднього покоління поганою й знесе будівлю, щоб почати нову. Такі думки ослаблювали сили, і тому більше, ніж за будову вежі, турбувалися будовою робітничого міста. Кожне земляцтво хотіло мати найліпші дільниці, з того виникали суперечки, що розгорялися до кривавих боїв. Бої не припинялися, для керівників вони були новим аргументом за те, що з огляду на брак потрібної концентрації вежу треба будувати дуже повільно або, ще краще, після встановлення загального миру. Та час минав не лише в боях; у паузах покращували місто, з чого поставала нова заздрість і нові бої. Так сплив час першого покоління, але жодне з наступних не було інакшим, тільки безупинно зростала вправність, а з нею й жадоба воювати. Дійшло до того,що вже друге чи третє покоління пізнало безглуздість побудови вежі до неба, але занадто вже були сильні зв'язки, щоб покинути місто. Усі легенди й пісні, що постали в цьому місті, сповнені тугою за тим прореченим днем, коли велетенський кулак розтрощить місто п'ятьма вдарами, що з короткими паузами слідуватимуть один за другим. Тому й має місто в гербі кулак.